Параліч інформаційних ресурсів України
Випадковість чи реалізація чийогось плану?
З болем у серці прочитав публікацію в „Україні молодій” „Співпраця чи інформаційна експансія” (12 червня). Порушені проблеми актуальні в контексті інформаційної периферійності нашої держави, відсутності інформаційних амбіцій у сучасній геополітиці протягом усіх років незалежності. Така позиція України не тільки програшна з погляду національних інтересів, формування національного інформаційного простору, що явно затягнулось, а й демонструє байдужість українських високопосадовців-риторів до визначення чітких позитивних сигналів.
Автор Віктор Гіржов як представник українського журналістського корпусу, свідомий своєї відповідальності за те, що так тривати не може і не повинно, тому й має громадянську позицію. Цього, на жаль, не скажеш про українських політиків, які весь час про щось говорять, щось обіцяють, а реально далекі від майбутніх перспектив України. Порівняння з РФ, яка зміцнює інформаційну присутність у світі і, таким чином, здійснює культурну інтервенцію в цілому світі (у 80 країнах світу понад 700 друкованих і електронних видань!), явно не на нашу користь. Тут справді нелегко встановити бодай приблизний баланс. Але ми програємо, виявляється, навіть вірменам, італійцям та корейцям! Хіба не ганьба? Справді, в Російській Федерації, де проживають і працюють мільйони українців (сукупно, можливо, не менше ніж росіян в Україні) немає українських шкіл, українських університетів, українських засобів масової інформації (нехай і двомовних!). і мова повинна йти не про одне-два скромні видання, а про певну організаційну систему україномовних ЗМІ в Росії: щоденники, тижневики, місячники (хоча б по кілька), щоб хоч дзеркально відтворити ситуацію в Україні. Лише за умов здійснення такого проекту можна буде говорити про українську владу в Україні!
Поки що ситуація далека від справедливих очікувань – нашої молоді, інтелігенції, що на батьківщині можуть хіба що виживати, але не жити, журналістів практиків і науковців. Крім названого аргумента, є ще принаймні два: відсутність в нашій державі спеціальності „Міжнародна журналістика” і відсутність редакційних корпунктів за кордоном. Те, що друкується в українських ЗМІ про події у світі, - дуже „зализане”, очікуване, часто замовне: звіти про засідання, пленуми культурологічних товариств, діаспори, розробка тем з українським підтекстом (про пам’ятники українським митцям, про концерти співаків, про виставки художників, про візити наших політиків), компіляція текстів із місцевої преси, а також – культ „пулу” або „пуло-джинса”. В умовах стимуляції інформаційного „секунд-хенду” (з чужих джерел, часом ворожих), релятивізації проблеми по-іншому бути й може.
Про незнання проблеми не говоримо, бо на численних наукових конференція цю тему багато разів піднімали, в т.ч. й ваш автор. Тоді виникає цікаве питання: можливо, те, про що йдеться, не робиться, бо не дозволяють фінансові можливості? Аж ні – дозволяють! Давайте порахуємо, які суми потрібні для відкриття й підтримки функціональності скромного закордонного кореспондентського пункту. Названі далі цифри не абсолютні, лише орієнтовні: залежно від країни, кількості залученого персоналу, площі придбаного чи орендованого приміщення, вони можуть зростати і навіть зменшуватись.
Отже, корпункт може бути великий, як ціла редакція, на десяток працівників, а може бути скромніший – для одного власного кореспондента. Узгоджуючи наші прагнення з нашими можливостями, скажемо: для друкованої преси достатньо мати корпункт на одну особу, яка була б універсалом (такі тенденції активно пропагуються на Заході): писала б, фотографувала б, здійснювала б професійну відеозйомку, мала б водійські права, акредитації у важливих установах тощо.
Що потрібно для успішної роботи корпункту? Журналіст-професіонал, комфортне місце праці і місце проживання сім’ї (якщо одружений/а), техніка, засоби зв’язку, машина. Оскільки редакція може відкликати одного журналіста і відрядити іншого, бажано, щоб приміщення було не орендоване, а власне, редакційне (хоч орендоване й дешевше, але постійні переїзди не сприяють ефективності діяльності). Щоб зекономити кошти, час, куплене приміщення повинне виконувати три функції: бути офісом, місцем проживання, міні-готелем (на випадок приїзду спецкорів редакції або колег з інших корпунктів чи редакцій). Тобто приміщення має бути на чотири-шість кімнат, але в межах 150-200 квадратних метрів. Звичайно, в дорогих столицях (Лондоні, Парижі, Вашингтоні, Москві, Токіо) немає сенсу його купувати в центрі, значно дешевше у передмісті чи в містах-супутниках. Залежно від країни і площі офісу, його можна купити за 200-400 тис. євро (дорого, але це вдала інвестиція на багато років, яку будь-коли можна повернути). На автомобіль, меблі, оргтехніку, апаратуру, якщо економити, вистачить 50 тисяч. Інші витрати – на комунальні послуги, оплату зв’язку, відрядження, закордонні добові (зарплата нараховуватиметься в Україні в національній валюті), медичне страхування, витрати „на каву” для співбесідників – 3000-3500 євро/місяць (25000-40000 євро на рік). Суми добових для журналістів відповідні добовим витратам українських дипломатів у тих чи інших країнах. Додаємо і заокруглюємо: 300-500 тис. євро – сума найважчої, першої інвестиції, достатньої, щоб відкрити скромний, але чинний корпункт.
Оскільки наступними роками новий офіс, авто, комп’ютери (принаймні не відразу) міняти не доведеться, річне навантаження на корпункт суттєво зменшується – до 30-50 тис. євро. Чи великі це гроші для національних телеканалів, інформагентств, провідних і перспективних видань – вирішувати не нам, хоч зрозуміло: „копійки” навіть для вітчизняних (чи українських?) олігархів. Найважче здійснити перші інвестиції, багатьом поки що непосильні. Тут могла б і повинна б допомогти держава – не купувати і не узалежнювати мас-медіа, а надати тривалий безвідсотковий кредит, сприяння дипломатичних представництв. За 10-15 мільйонів євро можна відкрити не менше десяти-п’ятнадцяти корпунктів у європейських столицях. Якщо фахово підійти до розробки відповідної програми і передбачити незначне, але стабільне фінансування принаймні на п’ять років по 15 мільйонів євро, то за цей час можна відкрити 60-100 невеличких українських корпунктів у світі, насамперед у стратегічно важливих для держави місцях.
Для такої держави як Україна ці гроші (75 мільйонів євро за п’ять років) – мізерні. Чи будуть вони сповна компенсовані поліпшенням іміджу держави (українські журналісти зможуть друкувати свої чи колег матеріали про Україну в місцевих ЗМІ), унеможливленням недружніх, провокативних інформаційних актів? Чи престижно для редакції мати власні корпункти за кордоном? Перелік риторичних питань невичерпний.
Попри найпатріотичнішу риторику перших осіб в Україні, очевидно, що ухилення від проблеми (і медіавласників, і держслужбовців найвищого рангу – науковці, натомість, про це кажуть давно) розвитку українських пресових бюро за кордоном – позиція недержавна, незрозуміла ні самим журналістам, ні численній аудиторії (навіть у період УНР були відкриті українські пресові бюро в Лондоні, Парижі). Лише на спростування чужої „дези”, „організованих сенсацій” (наслідком яких численні арешти: літаків, кораблів, банківських рахунків, міжнародні політичні і військові скандали через газово-нафтові транзити, продаж військової техніки тощо), не кажучи вже про пропагування себе через посередників, на дорогих іноземних адвокатів державна скарбниця витрачає значно більші суми, ніж подані вище. Відсутність корпунктів – відсутність стабільних контактів, друзів, знайомих закордонних політиків, бізнесменів, службовців, змарнований час, який нічим не компенсуєш.
Контрарґумент на кшталт: „Є дипломатичні представництва України, хай вони цим займаються...” – хибний і непрофесійний. Ставити так питання – вимагати неймовірного, наприклад, змушувати депутатів чи працівників адміністрацій в органах місцевого самоврядування за сумісництвом, додатково і безкоштовно, видавати газети чи знімати сюжети для новин. Хіба не абсурд? Дипломатичні представники – це державні службовці певних рангів, які самостійно, без дозволу керівництва і згоди згори (навіть із Києва), не мають права проявляти ініціативу. Робота дипломатів надто помітна, щоб не викликати підозр. Робоче місце дипломата – письмовий стіл і комп’ютер часто у спільному кабінеті (економимо навіть тут, чим багатьох щиро дивуємо), а джерела інформації – місцева преса і запити перед брифінгами. Дипломати отримують інформацію офіційними каналами і такими ж каналами її відправляють у центр, який навряд чи здатен її сповна „переварити” й ефективно використати. Одне слово, порівняння дипломатів (у сотні разів менше за працівників мас-медіа) із журналістами некоректне, адже державний службовець – насамперед чиновник, а творчий працівник – вільна людина.
Великі українські видання на фоні містечковості вигідно вирізняються від місцевих та регіональних ЗМІ тим, що тут „інтернет-сміття” проходить через ретельніше сито, в редакціях сформовані відділи міжнародного життя, в яких журналісти спеціалізуються власне на цій проблематиці, не тільки дають коментарі на актуальні проблеми, а й багато що передбачають або відстежують у перспективі. Наприклад, виборчі тенденції в певній країні. Звісно, в умовах Києва легше підготувати оригінальний матеріал, навіть запозичивши тему з „павутини”. Тут є МЗС, дипломатичні представництва закордонних держав, різних торгових місій, інституцій, багато цікавих гостей. Хоч не закинеш редакціям „Дня”, „Дзеркала тижня”, „Кореспондента”, „України молодої” нефаховості, проте і тут економлять ресурси і площу на міжнародну тематику; телебачення ж обходиться переважно „очима і вухами” світових інформаційних гігантів, які не враховують української національної специфіки.
Відсутність змін (а декларації – не рахуємо) – „червона картка”, мовою Президента, політичній еліті в Україні. Відсутність ефективної національної інформаційної політики держави – коматозний стан інформаційно-інтелектуальних ресурсів через їх параліч. Відповідь на питання, поставлене в заголовку, має бути ділом, а не словом.
Випадковість чи реалізація чийогось плану?
З болем у серці прочитав публікацію в „Україні молодій” „Співпраця чи інформаційна експансія” (12 червня). Порушені проблеми актуальні в контексті інформаційної периферійності нашої держави, відсутності інформаційних амбіцій у сучасній геополітиці протягом усіх років незалежності. Така позиція України не тільки програшна з погляду національних інтересів, формування національного інформаційного простору, що явно затягнулось, а й демонструє байдужість українських високопосадовців-риторів до визначення чітких позитивних сигналів.
Автор Віктор Гіржов як представник українського журналістського корпусу, свідомий своєї відповідальності за те, що так тривати не може і не повинно, тому й має громадянську позицію. Цього, на жаль, не скажеш про українських політиків, які весь час про щось говорять, щось обіцяють, а реально далекі від майбутніх перспектив України. Порівняння з РФ, яка зміцнює інформаційну присутність у світі і, таким чином, здійснює культурну інтервенцію в цілому світі (у 80 країнах світу понад 700 друкованих і електронних видань!), явно не на нашу користь. Тут справді нелегко встановити бодай приблизний баланс. Але ми програємо, виявляється, навіть вірменам, італійцям та корейцям! Хіба не ганьба? Справді, в Російській Федерації, де проживають і працюють мільйони українців (сукупно, можливо, не менше ніж росіян в Україні) немає українських шкіл, українських університетів, українських засобів масової інформації (нехай і двомовних!). і мова повинна йти не про одне-два скромні видання, а про певну організаційну систему україномовних ЗМІ в Росії: щоденники, тижневики, місячники (хоча б по кілька), щоб хоч дзеркально відтворити ситуацію в Україні. Лише за умов здійснення такого проекту можна буде говорити про українську владу в Україні!
Поки що ситуація далека від справедливих очікувань – нашої молоді, інтелігенції, що на батьківщині можуть хіба що виживати, але не жити, журналістів практиків і науковців. Крім названого аргумента, є ще принаймні два: відсутність в нашій державі спеціальності „Міжнародна журналістика” і відсутність редакційних корпунктів за кордоном. Те, що друкується в українських ЗМІ про події у світі, - дуже „зализане”, очікуване, часто замовне: звіти про засідання, пленуми культурологічних товариств, діаспори, розробка тем з українським підтекстом (про пам’ятники українським митцям, про концерти співаків, про виставки художників, про візити наших політиків), компіляція текстів із місцевої преси, а також – культ „пулу” або „пуло-джинса”. В умовах стимуляції інформаційного „секунд-хенду” (з чужих джерел, часом ворожих), релятивізації проблеми по-іншому бути й може.
Про незнання проблеми не говоримо, бо на численних наукових конференція цю тему багато разів піднімали, в т.ч. й ваш автор. Тоді виникає цікаве питання: можливо, те, про що йдеться, не робиться, бо не дозволяють фінансові можливості? Аж ні – дозволяють! Давайте порахуємо, які суми потрібні для відкриття й підтримки функціональності скромного закордонного кореспондентського пункту. Названі далі цифри не абсолютні, лише орієнтовні: залежно від країни, кількості залученого персоналу, площі придбаного чи орендованого приміщення, вони можуть зростати і навіть зменшуватись.
Отже, корпункт може бути великий, як ціла редакція, на десяток працівників, а може бути скромніший – для одного власного кореспондента. Узгоджуючи наші прагнення з нашими можливостями, скажемо: для друкованої преси достатньо мати корпункт на одну особу, яка була б універсалом (такі тенденції активно пропагуються на Заході): писала б, фотографувала б, здійснювала б професійну відеозйомку, мала б водійські права, акредитації у важливих установах тощо.
Що потрібно для успішної роботи корпункту? Журналіст-професіонал, комфортне місце праці і місце проживання сім’ї (якщо одружений/а), техніка, засоби зв’язку, машина. Оскільки редакція може відкликати одного журналіста і відрядити іншого, бажано, щоб приміщення було не орендоване, а власне, редакційне (хоч орендоване й дешевше, але постійні переїзди не сприяють ефективності діяльності). Щоб зекономити кошти, час, куплене приміщення повинне виконувати три функції: бути офісом, місцем проживання, міні-готелем (на випадок приїзду спецкорів редакції або колег з інших корпунктів чи редакцій). Тобто приміщення має бути на чотири-шість кімнат, але в межах 150-200 квадратних метрів. Звичайно, в дорогих столицях (Лондоні, Парижі, Вашингтоні, Москві, Токіо) немає сенсу його купувати в центрі, значно дешевше у передмісті чи в містах-супутниках. Залежно від країни і площі офісу, його можна купити за 200-400 тис. євро (дорого, але це вдала інвестиція на багато років, яку будь-коли можна повернути). На автомобіль, меблі, оргтехніку, апаратуру, якщо економити, вистачить 50 тисяч. Інші витрати – на комунальні послуги, оплату зв’язку, відрядження, закордонні добові (зарплата нараховуватиметься в Україні в національній валюті), медичне страхування, витрати „на каву” для співбесідників – 3000-3500 євро/місяць (25000-40000 євро на рік). Суми добових для журналістів відповідні добовим витратам українських дипломатів у тих чи інших країнах. Додаємо і заокруглюємо: 300-500 тис. євро – сума найважчої, першої інвестиції, достатньої, щоб відкрити скромний, але чинний корпункт.
Оскільки наступними роками новий офіс, авто, комп’ютери (принаймні не відразу) міняти не доведеться, річне навантаження на корпункт суттєво зменшується – до 30-50 тис. євро. Чи великі це гроші для національних телеканалів, інформагентств, провідних і перспективних видань – вирішувати не нам, хоч зрозуміло: „копійки” навіть для вітчизняних (чи українських?) олігархів. Найважче здійснити перші інвестиції, багатьом поки що непосильні. Тут могла б і повинна б допомогти держава – не купувати і не узалежнювати мас-медіа, а надати тривалий безвідсотковий кредит, сприяння дипломатичних представництв. За 10-15 мільйонів євро можна відкрити не менше десяти-п’ятнадцяти корпунктів у європейських столицях. Якщо фахово підійти до розробки відповідної програми і передбачити незначне, але стабільне фінансування принаймні на п’ять років по 15 мільйонів євро, то за цей час можна відкрити 60-100 невеличких українських корпунктів у світі, насамперед у стратегічно важливих для держави місцях.
Для такої держави як Україна ці гроші (75 мільйонів євро за п’ять років) – мізерні. Чи будуть вони сповна компенсовані поліпшенням іміджу держави (українські журналісти зможуть друкувати свої чи колег матеріали про Україну в місцевих ЗМІ), унеможливленням недружніх, провокативних інформаційних актів? Чи престижно для редакції мати власні корпункти за кордоном? Перелік риторичних питань невичерпний.
Попри найпатріотичнішу риторику перших осіб в Україні, очевидно, що ухилення від проблеми (і медіавласників, і держслужбовців найвищого рангу – науковці, натомість, про це кажуть давно) розвитку українських пресових бюро за кордоном – позиція недержавна, незрозуміла ні самим журналістам, ні численній аудиторії (навіть у період УНР були відкриті українські пресові бюро в Лондоні, Парижі). Лише на спростування чужої „дези”, „організованих сенсацій” (наслідком яких численні арешти: літаків, кораблів, банківських рахунків, міжнародні політичні і військові скандали через газово-нафтові транзити, продаж військової техніки тощо), не кажучи вже про пропагування себе через посередників, на дорогих іноземних адвокатів державна скарбниця витрачає значно більші суми, ніж подані вище. Відсутність корпунктів – відсутність стабільних контактів, друзів, знайомих закордонних політиків, бізнесменів, службовців, змарнований час, який нічим не компенсуєш.
Контрарґумент на кшталт: „Є дипломатичні представництва України, хай вони цим займаються...” – хибний і непрофесійний. Ставити так питання – вимагати неймовірного, наприклад, змушувати депутатів чи працівників адміністрацій в органах місцевого самоврядування за сумісництвом, додатково і безкоштовно, видавати газети чи знімати сюжети для новин. Хіба не абсурд? Дипломатичні представники – це державні службовці певних рангів, які самостійно, без дозволу керівництва і згоди згори (навіть із Києва), не мають права проявляти ініціативу. Робота дипломатів надто помітна, щоб не викликати підозр. Робоче місце дипломата – письмовий стіл і комп’ютер часто у спільному кабінеті (економимо навіть тут, чим багатьох щиро дивуємо), а джерела інформації – місцева преса і запити перед брифінгами. Дипломати отримують інформацію офіційними каналами і такими ж каналами її відправляють у центр, який навряд чи здатен її сповна „переварити” й ефективно використати. Одне слово, порівняння дипломатів (у сотні разів менше за працівників мас-медіа) із журналістами некоректне, адже державний службовець – насамперед чиновник, а творчий працівник – вільна людина.
Великі українські видання на фоні містечковості вигідно вирізняються від місцевих та регіональних ЗМІ тим, що тут „інтернет-сміття” проходить через ретельніше сито, в редакціях сформовані відділи міжнародного життя, в яких журналісти спеціалізуються власне на цій проблематиці, не тільки дають коментарі на актуальні проблеми, а й багато що передбачають або відстежують у перспективі. Наприклад, виборчі тенденції в певній країні. Звісно, в умовах Києва легше підготувати оригінальний матеріал, навіть запозичивши тему з „павутини”. Тут є МЗС, дипломатичні представництва закордонних держав, різних торгових місій, інституцій, багато цікавих гостей. Хоч не закинеш редакціям „Дня”, „Дзеркала тижня”, „Кореспондента”, „України молодої” нефаховості, проте і тут економлять ресурси і площу на міжнародну тематику; телебачення ж обходиться переважно „очима і вухами” світових інформаційних гігантів, які не враховують української національної специфіки.
Відсутність змін (а декларації – не рахуємо) – „червона картка”, мовою Президента, політичній еліті в Україні. Відсутність ефективної національної інформаційної політики держави – коматозний стан інформаційно-інтелектуальних ресурсів через їх параліч. Відповідь на питання, поставлене в заголовку, має бути ділом, а не словом.
Мар’ян ЖИТАРЮК,
докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, доцент, член НСЖУ.
17.06.2008
Із часу публікації на незалежному сайті української діаспори в Росії "Кобза" (http://kobza.com.ua/content/view/2841/88/) минуло понад півтора року. Нічого, на жаль, не змінилось у нашому суспільстві щодо розуміння піднятої проблеми. Єдине, автор захистив докторську дисертацію з соціальних комунікацій...
докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, доцент, член НСЖУ.
17.06.2008
Із часу публікації на незалежному сайті української діаспори в Росії "Кобза" (http://kobza.com.ua/content/view/2841/88/) минуло понад півтора року. Нічого, на жаль, не змінилось у нашому суспільстві щодо розуміння піднятої проблеми. Єдине, автор захистив докторську дисертацію з соціальних комунікацій...
