Мар’ян Георгійович Житарюк,
Львівський національний університет імені Івана Франка, доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри зарубіжної преси та інформації
Тези виступу на ІХ Всеукраїнському соціолінгвістичному семінарі
(4 квітня 2012 р., м. Львів, Львівський національний університет імені Івана Франка)
МЕДІАТЕКСТ І ЛІНГВОСОЦІОКУЛЬТУРНІ МОДЕЛІ: АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ
Криза світової журналістики починається з підміни адекватного сприйняття трансцендентними реальностями. Якщо процеси „переплетення/ змішування” адеквату (відповідності) з трансцендентністю (вимислом) не припиняться, то пересічному адресату практично неможливо буде відрізнити правду від вимислу та дифамації. Патогенні інформаційні процеси є наслідком тотального нехтування або й заперечення моральності, правдивості, духовності, чесності, одне слово, гуманізму, тобто поваги і любові людини до людини. Мутаційні процеси зайшли так далеко, що людина-журналіст, відповідно до проекції духовного зв’язку О.С.Федик, поданої в монографії „Мова як духовний адекват світу (дійсності)” (Львів, 2000), яка має бути в центрі по горизонталі, іноді підноситься по вертикалі, вважаючи себе Всевишнім.
Творці медіатексту, тобто журналісти, ЗМІ, а часто – не тільки вони, а й творці літературного тексту, деякі так би мовити „культовики”, чи то через ейфорію і задурманення від тимчасових успіхів, чи через нахабство й невихованість, забувають своє справжнє місце, призначення в цьому світі – перебувати в центрі (по горизонталі), але не на вершині.
Розуміння й дотримання своєї ролі і місії журналістики (і як системи ЗМІ, і як сукупності актуальних виступів, і як соціально-політично-культурної системи) синхронізує внутрішні і зовнішні процеси та явища, ігнорування ж – розбалансовує чинні ціннісні орієнтири і сприяє поглибленню суспільно-політичних та міжнародних криз. Сьогодні ніхто не заперечує той факт, що „слово – також зброя” (В.Й.Здоровега [3]), тому слово (мова, повідомлення у ЗМІ), залежно від того, в чиїх руках опиняється, виконує різні завдання і функції (об’єднує, згуртовує, виховує, навчає, радить, інформує, аналізує, дискутує, підтримує – роз’єднує, розсварює, наказує, повчає, принижує, рекламує, пропагує, маніпулює, зомбує, гіпнотизує, воює і т.д.).
Усе це важливо і з погляду зіставлення реального світу із різними мовними рівнями. О.Федик пояснює суть антологічної природи рівнів мови: „Мова як адекват дійсності являє собою паралельну площину до реального світу, а метафоричний рівень мови має всі ознаки трансцендентності: якщо адекватний рівень характерний зображально-відображальними функціями, то трансцендентний перебуває поза зв’язком із дійсністю, це третя дійсність, яку створює метафора...” [7: 267]. На схемі О.Федик мова у центрі по вертикалі – між трансцендентною реальністю і звичайною реальністю:
Розуміння мови як духовного адеквату світу сприяє модернізації подальших трансформацій у вивченні теорії та історії журналістики, адже журналістика, за аналогією, також може відображати реальну дійсність (за принципом фіксації-фотографування, дотримуючись балансу інтересів, неупередженості), а може творити паралельні (віртуальні) реальності, пропагувати спеціально створені події, значної частини яких без представників ЗМІ або їхніх власників/ спонсорів, не існувало б (прес-конференції, зустрічі з пресою на підприємстві, на природі, навіть війна).
Лінгвосоціокультурні моделі дозволяють акцентувати на опозиційній парі „індивідуальне – колективне”, що в будь-якій творчій сфері (а журналістика також творчість) є однією з концептуальних проблем. У контексті розуміння журналістських текстів не як інвентаризаційного інструменту соціального інтелекту, а індивідуального вияву творчості як результату індивідуального інтелекту, продуцента макротекстів (подібно до філософських творів), логічно, по-перше, критично оцінити теорію колективного інтелекту (про це частково йдеться в нашій монографії „Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство” [2: 356-360]), по-друге, графічно змоделювати ієрархію журналістських текстів (Тут слід відзначити наукові розробки В.В.Богуславської та І.В.Богуславського [1]). Останнє випливає із потреби цілісного підходу – осмислення і відображення (на моделях) журналістики на морфологічному рівні, тобто структурно-композиційному, або мікрорівні.
За Ю.Лотманом [4], множинність завдань “формування” тексту (а медіатекст тут не виняток) можна окреслити трьома групами, залежно від ступеню невизначеності ситуації та завдань. 1. Завдання синтезу тексту передбачають визначення концептуальних засад тексту, стратегії його формування. Тут відповідність ситуації з найменшим ступенем визначеності, коли існує певна суспільна чи особиста потреба, але невідома її природа і способи її вирішення. 2. Завдання часткового синтезу передбачають визначення змісту майбутнього тексту і тактичних варіантів його формування. Тут відомий вектор корекції (зміни) ситуації, але ще немає механізму реалізації. 3. Завдання аналізу – це “формування”, написання тексту і водночас реалізація оперативних дій. Фактично саме ці конкретні завдання найчастіше постають перед журналістами.
У зв’язку з цим, мову медіа можна зобразити так:
Групи завдань тексту.
Журналістська мова, з допомогою якої продукуються конкретні журналістські тексти, потребує не просто групування, а чіткого ієрархічного (рольового) моделювання. Модель-піраміда дозволяє побачити „ієрархію”, тобто елементну базу морфологічно-композиційної структури, де смислом, кінцевим результатом усього є власне журналістський продукт, адже він неможливий без усіх інших компонентів:
Тут 1 – оперативні дії (аналіз, творення), 2 – зміст, суть, 3 – тактика тексту (частковий синтез), 4 – стратегія тексту (синтез), 5 – концепції (ідеї, позиціонування), 6 – конкретний журналістський текст.
Мал. 4. Ієрархічна (рольова) модель журналістського твору.
На поданій схемі показано взаємозалежність формувальних компонентів журналістського тексту (1-2-3-4-5), тобто горизонтальний і, водночас, базовий рівень творчості, що спирається переважно на розум, та, з іншого, – паралельну (зв’язок по вертикалі) залежність (варіанти: а) 1-6, б) 5-4-3-2-1-6, в) 5-6), де варіанти а) і в) можуть опиратись на інтелект, тому, будучи за природою індивідуальними, реагуючи на суспільний резистенс, сприяють непередбачуваності – парадоксальності, геніальності тощо. Якщо аналіз базового рівня можна спрогнозувати, передбачити, спроектувати навіть з допомогою штучного (але не колективного!) інтелекту, заклавши в його програму певний алгоритм, іноді довівши справу до банальності, то вертикальні проекції є результатом лише індивідуальної творчості. Варіант б) найуніверсальніший, бо поєднує горизонталь і вертикаль, тобто підкреслює індивідуальну творчість при спиранні на певну базу.
Таким чином, комунікативна діяльність і журналістика тісно пов’язані певними аспектами взаємодії, відображеними на лінгвосоціокультурних моделях: по-перше, засобами організації професійних комунікацій, по-друге, соціокультурними процесами, по-третє, результативністю (ефективністю), яку визначають закони функціонування різних майстерно змодельованих систем (за видом, родом, мірилом).
Масова комунікація і журналістика – це різновиди колективного розуму, життєздатність і функціональність яких, по-перше, детерміновані індивідуальним творчим інтелектом, по-друге, політичними, ідейними, комерційними, економічними чи галузевими інтересами, по-третє, засобами мультимедіа, задіяними в роботі штучного інтелекту (не плутати із колективним інтелектом, як, наприклад, у М.Мойсеєва).
