Медіатекст і лінгвосоціокультурні моделі: аспекти взаємодії

Мар’ян Георгійович Житарюк,
Львівський національний університет імені Івана Франка, доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри зарубіжної преси та інформації

Тези виступу на ІХ Всеукраїнському соціолінгвістичному семінарі
(4 квітня 2012 р., м. Львів, Львівський національний університет імені Івана Франка)

МЕДІАТЕКСТ І ЛІНГВОСОЦІОКУЛЬТУРНІ МОДЕЛІ: АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ

Криза світової журналістики починається з підміни адекватного сприйняття трансцендентними реальностями. Якщо процеси „переплетення/ змішування” адеквату (відповідності) з трансцендентністю (вимислом) не припиняться, то пересічному адресату практично неможливо буде відрізнити правду від вимислу та дифамації. Патогенні інформаційні процеси є наслідком тотального нехтування або й заперечення моральності, правдивості, духовності, чесності, одне слово, гуманізму, тобто поваги і любові людини до людини. Мутаційні процеси зайшли так далеко, що людина-журналіст, відповідно до проекції духовного зв’язку О.С.Федик, поданої в монографії „Мова як духовний адекват світу (дійсності)” (Львів, 2000), яка має бути в центрі по горизонталі, іноді підноситься по вертикалі, вважаючи себе Всевишнім.

Творці медіатексту, тобто журналісти, ЗМІ, а часто – не тільки вони, а й творці літературного тексту, деякі так би мовити „культовики”, чи то через ейфорію і задурманення від тимчасових успіхів, чи через нахабство й невихованість, забувають своє справжнє місце, призначення в цьому світі – перебувати в центрі (по горизонталі), але не на вершині.
Розуміння й дотримання своєї ролі і місії журналістики (і як системи ЗМІ, і як сукупності актуальних виступів, і як соціально-політично-культурної системи) синхронізує внутрішні і зовнішні процеси та явища, ігнорування ж – розбалансовує чинні ціннісні орієнтири і сприяє поглибленню суспільно-політичних та міжнародних криз. Сьогодні ніхто не заперечує той факт, що „слово – також зброя” (В.Й.Здоровега [3]), тому слово (мова, повідомлення у ЗМІ), залежно від того, в чиїх руках опиняється, виконує різні завдання і функції (об’єднує, згуртовує, виховує, навчає, радить, інформує, аналізує, дискутує, підтримує – роз’єднує, розсварює, наказує, повчає, принижує, рекламує, пропагує, маніпулює, зомбує, гіпнотизує, воює і т.д.).
Усе це важливо і з погляду зіставлення реального світу із різними мовними рівнями. О.Федик пояснює суть антологічної природи рівнів мови: „Мова як адекват дійсності являє собою паралельну площину до реального світу, а метафоричний рівень мови має всі ознаки трансцендентності: якщо адекватний рівень характерний зображально-відображальними функціями, то трансцендентний перебуває поза зв’язком із дійсністю, це третя дійсність, яку створює метафора...” [7: 267]. На схемі О.Федик мова у центрі по вертикалі – між трансцендентною реальністю і звичайною реальністю:
Розуміння мови як духовного адеквату світу сприяє модернізації подальших трансформацій у вивченні теорії та історії журналістики, адже журналістика, за аналогією, також може відображати реальну дійсність (за принципом фіксації-фотографування, дотримуючись балансу інтересів, неупередженості), а може творити паралельні (віртуальні) реальності, пропагувати спеціально створені події, значної частини яких без представників ЗМІ або їхніх власників/ спонсорів, не існувало б (прес-конференції, зустрічі з пресою на підприємстві, на природі, навіть війна).
Лінгвосоціокультурні моделі дозволяють акцентувати на опозиційній парі „індивідуальне – колективне”, що в будь-якій творчій сфері (а журналістика також творчість) є однією з концептуальних проблем. У контексті розуміння журналістських текстів не як інвентаризаційного інструменту соціального інтелекту, а індивідуального вияву творчості як результату індивідуального інтелекту, продуцента макротекстів (подібно до філософських творів), логічно, по-перше, критично оцінити теорію колективного інтелекту (про це частково йдеться в нашій монографії „Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство” [2: 356-360]), по-друге, графічно змоделювати ієрархію журналістських текстів (Тут слід відзначити наукові розробки В.В.Богуславської та  І.В.Богуславського [1]). Останнє випливає із потреби цілісного підходу – осмислення і відображення (на моделях) журналістики на морфологічному рівні, тобто структурно-композиційному, або мікрорівні.
За Ю.Лотманом [4], множинність завдань “формування” тексту (а медіатекст тут не виняток) можна окреслити трьома групами, залежно від ступеню невизначеності ситуації та завдань. 1. Завдання синтезу тексту передбачають визначення концептуальних засад тексту, стратегії його формування. Тут відповідність ситуації з найменшим ступенем визначеності, коли існує певна суспільна чи особиста потреба, але невідома її природа і способи її вирішення. 2. Завдання часткового синтезу передбачають визначення змісту майбутнього тексту і тактичних варіантів його формування. Тут відомий вектор корекції (зміни) ситуації, але ще немає механізму реалізації. 3. Завдання аналізу – це “формування”, написання тексту і водночас реалізація оперативних дій. Фактично саме ці конкретні завдання найчастіше постають перед журналістами.
У зв’язку з цим, мову медіа можна зобразити так:

Групи завдань тексту.


Журналістська мова, з допомогою якої продукуються конкретні журналістські тексти, потребує не просто групування, а чіткого ієрархічного (рольового) моделювання. Модель-піраміда дозволяє побачити „ієрархію”, тобто елементну базу морфологічно-композиційної структури, де смислом, кінцевим результатом усього є власне журналістський продукт, адже він неможливий без усіх інших компонентів:

Тут 1 – оперативні дії (аналіз, творення), 2 – зміст, суть, 3 – тактика тексту (частковий синтез), 4 – стратегія тексту (синтез), 5 – концепції (ідеї, позиціонування), 6 – конкретний журналістський текст.
Мал. 4. Ієрархічна (рольова) модель журналістського твору.
На поданій схемі показано взаємозалежність формувальних компонентів журналістського тексту (1-2-3-4-5), тобто горизонтальний і, водночас, базовий рівень творчості, що спирається переважно на розум, та, з іншого, – паралельну (зв’язок по вертикалі) залежність (варіанти: а) 1-6, б) 5-4-3-2-1-6, в) 5-6), де варіанти а) і в) можуть опиратись на інтелект, тому, будучи за природою індивідуальними, реагуючи на суспільний резистенс, сприяють непередбачуваності – парадоксальності, геніальності тощо. Якщо аналіз базового рівня можна спрогнозувати, передбачити, спроектувати навіть з допомогою штучного (але не колективного!) інтелекту, заклавши в його програму певний алгоритм, іноді довівши справу до банальності, то вертикальні проекції є результатом лише індивідуальної творчості. Варіант б) найуніверсальніший, бо поєднує горизонталь і вертикаль, тобто підкреслює індивідуальну творчість при спиранні на певну базу.
Таким чином, комунікативна діяльність і журналістика тісно пов’язані певними аспектами взаємодії, відображеними на лінгвосоціокультурних моделях: по-перше, засобами організації професійних комунікацій, по-друге, соціокультурними процесами, по-третє, результативністю (ефективністю), яку визначають закони функціонування різних майстерно змодельованих систем (за видом, родом, мірилом).
Масова комунікація і журналістика – це різновиди колективного розуму, життєздатність і функціональність яких, по-перше, детерміновані індивідуальним творчим інтелектом, по-друге, політичними, ідейними, комерційними, економічними чи галузевими інтересами, по-третє, засобами мультимедіа, задіяними в роботі штучного інтелекту (не плутати із колективним інтелектом, як, наприклад, у М.Мойсеєва).

ІНСТРУМЕНТАЛЬНА МОДЕЛЬ КОНТЕНТУ „ВЛАДА – ЗМІ” ЯК ОСНОВА ЗАПЕРЕЧЕННЯ ФОРМАТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Мар’ян Житарюк,
д. н. із соц. комунікацій,
професор кафедри зарубіжної преси та інформації
ЛНУ ім. І.Франка

ІНСТРУМЕНТАЛЬНА МОДЕЛЬ КОНТЕНТУ „ВЛАДА – ЗМІ”
ЯК ОСНОВА ЗАПЕРЕЧЕННЯ ФОРМАТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Тези повідомлення Звітної наукової конференції факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, 7 лютого 2012 р.

Проблема творчої інтеграції національних і міжнародних засобів масової інформації, як результат глобальних, транскордонних процесів, складна й актуальна. Феноменологічна за суттю, вона зумовлена політичними, соціальними, культурними, економічними, ідейними, ідеологічними, технологічними факторами, організаційними, комунікаційними, історичними, суспільними умовами, детермінована взаємозалежністю ЗМІ та форматів національної ідентичності.
Як контраверсійна парадигма (і добро і зло, і „прискорювач” демократизації і „гальмівник”), як явище з віковими традиціями, тривалою ґенезою і вдалими адаптаторами (національними, мовними, культурними, світоглядними, технологічними тощо), глобалізація успішно розвиватиметься. Національні держави, які прагнуть зберегти свою ідентичність, не „подрібнитись” на кластери, не стати загальним психо-інформаційним чи біологічним тлом, повинні задіяти ефективні запобіжники і нейтралізатори патогенності (наслідків інформаційних вірусів, що ведуть до інфодеструкції чи навіть інфозалежності), усі адекватні заходи з метою „пом’якшення спільного й всеосяжного впливу глобалізації” [Шкляр В. Вектори часу / Володимир Шкляр // Україна на шляху до Європи / упоряд.: В.І.Шкляр, А.В.Юричко. – К.: Етнос, 2006. – С.235].
Національна ідентичність – 1) міфологічний/ деміфологічний, ідейний/ квазіідейний, історичний/ псевдоісторичний ресурс, з допомогою якого можна / потрібно легально (за участі ЗМІ, суспільних, громадських інституцій, адміністративного ресурсу тощо) чи нелегально (путч, революція, військовий стан) утримати / здобути владу; 2) свідомісна, тобто історична й космологічна, реалізація національної світомоделі; 3) нуклеативний (центральний, ядерний) елемент автономної системи, тобто цілісного, самоорганізованого, самозбереженого, самовідтвореного і структурованого утворення – національно-культурного організму, що „входить у надсистему – людство-світ” і „має свої підсистеми (особа-сім’я-класи-професійні страти-реґіональні тощо)” [Андрусів С.М. Національний космо-психо-лоґос і національна ідентичність / С.М.Андрусів // Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.: моногр. – Львів – Тернопіль, 2000. – С.23]; 4) активованість національної психо-інформаційної системи, тобто ефективність взаємодій, функціональність „живих” і „оживлення” „неживих” елементів.
Семіозис певної історичної епохи, проблеми національної ідентичності можна розглядати з допомогою моделей осмислення часу – історичної та космологічної. Пам’ятаючи, що історія – завжди комунікація-гра теперішнього-майбутнього, а історичний процес (з погляду семіотики) – комунікативний процес („інформація, що надходить у канали сприйняття, обумовлює ту чи іншу зворотну реакцію суспільного адресата (чи соціуму – колективної особи” [Андрусів: 51]), семіозис історії – „відбір і осмислення минулого – того, що зберігається у колективній пам’яті”. Здатність організації минулого як окремого тексту, що прочитується у перспективі теперішнього, за С.Андрусів, визначає дві умови семіозису історії: 1) розташування тих чи інших подій минулого у часовій послідовності – включення фактору часу; 2) встановлення між ними причинно-наслідкових зв’язків – включення фактора причинності [Андрусів: 54].
Модель історичної свідомості антитетична (протилежна, нетотожна) космологічній (міфологічній) – допомагає побачити (відчути, зрозуміти) попереднє, а не початкове (як космологічна). Попри формальну абстрактність цих моделей, вони достатньо добре реалізовані: перша – в науці, інша – в мистецтві, літературі, публіцистиці. Співіснуючи в різних типах свідомості (індивідуальній чи колективній), у тих чи інших часово-просторових координатах, рольові домінанти змінюються. Однак у сприйманні „особливо значимих для соціуму (етносу) подій минулого актуалізується космологічна модель: бачить у них символічне відтворення, вічне повторення” [Андрусів: 60], сакралізуючи історичні події та історичних діячів. Тоді історична модель, що відходить на другий план, своєю „коректною присутністю”, пише С.Андрусів, „легітимізує висновки космологічної інтерпретації”, адже в основі космологічної свідомості – абстракції та уподібнення (часові, просторові, знакові, символічні). Так, процес самоусвідомлення, збереження індивідуальної та національної ідентичності, за своєю природою космологічний. Первинні питання: „Хто я є?”, „Звідки походжу?”, „Як давно існую?” – це першопочаток, першоджерело свого Я (індивідуально і колективно), „усвідомлення своєї причетності до вічного повернення, вічного тривання цього Я” [Андрусів: 64]. Через усвідомлення історичної тяглості в процесі самоідентифікації бере участь також історична свідомість.
Журналістикознавство помилково недооцінює семіотичне розуміння проблем націоідентифікації, самоідентифікації, функціонально-змістове значення творчості (у т.ч. журналістики, публіцистики) як соціоконструктивного інтегратора, як онтологічний базис і навігаційний орієнтатор глобальних інформаційних викликів. Існування антитетичних моделей націоідентичності – історичної, космологічної, „інструментальної, істотної, плюралістичної” дозволяє повніше розуміти суть проблеми і роль „уряду в структурі й регулюванні національної системи ЗМІ” [Шкляр: 234]. Так, за В.Шклярем, істотна модель передбачає сильний урядовий інтерес до ЗМІ як творців відносин і думок, які повинні налагоджувати й підтримувати міцні й глибокі зв’язки для ототожнення нації і держави на основі плекання, демонстрації та поваги особливостей національної ідентичності (виділення наше. – М.Ж.). Плюралістична модель відповідає за гармонізацію механізмів міжкультурної рівноваги. Інструментальна модель близька до карнавалізації – маскування ряду контролюючих заходів може призвести до окупації творчого простору і звести нанівець можливості плюралізму думок і свободи висловлювань.
Замість засобу позитивного вираження, національна ідентичність стає знаряддям критики, придушення ідей, що, за Ґербертом Шіллером, відволікає увагу від соціального порядку. Тобто національна ідентичність слугує ширмою „для визначення того, які слова чи прагнення припустимі, а які – ні”, тому „пошук прийнятного визначення національної ідентичності пов’язаний з давньою суперечкою про відносини між урядом і правами особистості” [Шкляр: 235], з регулюванням сфери засобів масової інформації. Збіґнєв Бжезінський пояснює тоталітаризм як державну монополію на ЗМІ. У цьому контексті загострюються протиріччя: „хто член співтовариства?”, „хто чужинець?”, „що таке норма?” тощо.
Посилений в останнє сторіччя фактор глобалізації – комунікативні технології (а разом із ним і прискорення інформаційного обігу, тобто комунікаційних процесів) – і розширюють, і обмежують можливості держави впливати на ідеї національної ідентичності (досить згадати про соціальні мережі як все ще не розкодовані суспільно-світоглядні детонатори інформаційного вибуху; і це стосується не тільки арабських країн, а й РФ і навіть України).
Прикладів можна наводити дуже багато. Достатньо згадати лише два.
Перший. Протягом першого тижня лютого 2012 р. зі сторінок ЗМІ не припиняється обговорення останніх подій, а саме – спроба „зачистки” інформаційного простору України під кодовою назвою „боротьба з піратством, або захист інтелектуальної власності” з допомогою атракційно-карнавальних дій офіційних представників влади в Україні (пригадуєте згадану вже інструментальну модель?) і рішучий спротив цим діям як різновид інформаційного вибуху певної соціально активної частини суспільства проти дій найбільш масового користувача неліцензійних електронних продуктів – тих же органів державної влади (а це підтверджує масове блокування систем захисту сайтів основних державних органів).
Другий. Ситуація з газетою „Експрес”, яка з допомогою тих же інструментальних ходів та карнавалізації під виглядом господарського конфлікту, опинилась у дуже небезпечній ситуації: або прийняти правила гри ініціаторів судових переслідувань, або боротись з останніх сил, не маючи гарантій щодо наслідків протистояння. Увесь цей конфлікт – лише лакмусовий папірець на резистентність суспільства (насамперед – медіа-спільноти, інтелігенції, молоді). Якщо атракціоністам вдасться „зламати” (програма мінімум) або й знищити (програма максимум) одне з найбільш тиражних україномовних підприємств, то з іншими, менш потужними (і фінансово, й інформаційно), це буде зробити значно легше.
Таким чином, механізм владного (читайте – цензурного) контролю над ЗМІ, тобто інформацією може бути успішно реалізований, надто ж у частині україномовного, часто – національного-ідентичного і національно-світоглядного концепту української журналістики.
Вочевидь, ті, що активно „поліпшують життя вже сьогодні” від початку 2010 року, добре розуміють: щоб бути хранителями та доглядачами пам’яті науки, треба змагатись за контроль над цією пам’яттю. І тут уже ніяк не обійтись без ЗМІ. На жаль, ми змушені погодитись із теоретиком журналістики, професором В.Шклярем, який виокремив підсистему національної ідентичності – журналістську самоідентичність, в тому, що журналістська самоідентичність в Україні поки що не сформована відповідно до вимог часу, соціокультурних потреб, далеко не завжди консолідуючи, системоформуючи, як українську націю, так і українське суспільство. Українська журналістика фактично відчужена і від суспільства, і від влади. Взаємна втрата довіра між учасниками комунікаційного процесу не тільки унеможливлює діалогічність (кожен із них перестає слухати один одного), тобто сприяє реанімації монологічності, а знецінює суть національної ідентичності, заперечує її перспективи. Оскільки моделі комунікацій і моделі та формати ідентичності мають тенденцію до зближення, сучасна (прискорена) глобалізація „може виявитися тільки тимчасовим подоланням кордонів технологією, слідом за яким піде побудова нових демаркаційних ліній” [Шкляр: 238]. Не варто відкидати відому теорію трьох „К” – концентрація, кооперація, координація ЗМІ, яка цілком резистентна зовнішнім інформаційним інтервенціям, але тільки за безумовного збереження національної самоідентичності, здатна захистити національний інформаційний простір, безпечно інтегруватись у світове співтовариство.