Гражданское общество и СМИ как катализаторы реформ

http://apravda.com/content/grazhdanskoe-obshchestvo-i-smi-kak-katalizatory-reform

Павел Мишин 18.12.2014

События в Украине показали важность и силу гражданского общества. Нынешняя ситуация реформирования страны, как никогда, побуждает гражданские институты и средства массовой информации принимать прямое участие в процессе принятия и внедрения изменений.

Детальніше - за посиланням.

Передрук із сайту "Актуальная правда"

Як починалась перша міська газета у Новому Роздолі…

Як починалась перша міська газета у Новому Роздолі…

У місті мого дитинства і юності – в Новому Роздолі – популярною була миколаївська районна газета «Ленінська зоря» (згодом – «Громада»), працівники ВО «Сірка» читали «багатотиражку» «Радянський хімік». Але своєї, міської, газети до 1991 р. мої земляки не мали. Тридцятитисячне місто заслуговувало на свій часопис...

Коли днями колеги повідомили, що на черзі ювілейний випуск газети «Вісник Розділля», одразу навіть не повірилось… Далеко неоднозначні відчуття – перемішалось сумне і радісне, обнадійливе і тривожне. Як-не-як – від заснування газети минає 25 років. А все було, наче вчора.

Пригадую, як у грудні 1990 року мене, студента-третьокурсника на денній формі навчання, запросив у редакцію Василь Кіндрацький – перший редактор. Запросив, подарував «пробне» число газети – і виїхав більш як на місяць у турне Північною Америкою у складі відомого хору… Хоча у мене вже був певний досвід серйозної роботи в газеті – за півроку до цього на виробничій практиці, будучи відповідальним секретарем, доводилось керувати виходом у світ чортківської «Зорі комунізму», яка мала найвищий разовий наклад з-поміж усіх районних газет Тернопільщини (понад 18 тисяч примірників) районної газети в Чорткові на Тернопільщині. Тоді на підставі угоди між факультетом та редакцією, яку очолював Зіновій Фрис, зважилися на небачений на той час експеримент: усю редакцію (включно із радіо) у Чорткові відправлено на місяць у відпустку, а на їхнє місце прийшли 13 студентів-журналістів. За цей час ми випустили 12 чисел газети, а на її шпальтах провели «референдум» щодо майбутньої назви. Найпопулярнішою у читачів був «Голос народу». За це З.Фрис і втратив невдовзі посаду, хоч газету і справді за лічені місяці перейменували на «Голос народу».

Зрозуміло, у мене був певний досвід, як і енергія, запал, бажання щось творити. Але невдовзі прийшло розуміння, що цих рис вистачить ненадовго. Після «прийняття справ» у рідному місті з’ясувалось, що в надбанні новоствореної газети – друкарка міськради в невеличкій кімнатці з дуже старими меблями. Оскільки, крім мене і фотографа Сергія Євдокимовича Винокурова, в редакцію була запрошена також студентка Віра Власюк, то приміщення «редакції» у міськраді мало сенс хіба що напередодні підготовки випуску, перед поїздками у Стрийську районну друкарню, щоб додрукувати те, що не встигли надрукувати вдома. Задуми, ідеї приходили переважно в переповнених автобусах «Львів – Новий Розділ» - по дорозі на іспит або з іспиту (тоді ще маршруток не було), а вдома, у батьківській квартирі, їх терміново треба було реалізовувати як окремі матеріали, добірки, «накидати» макет. Потім усе це «надбання» (матеріали, фотографії і макети сторінок) ми з Сергієм Євдокимовичем або Вірою відвозили у Стрий.

У друкарні працівницям набірного цеху доводилось упродовж дня набирати цілу газету на лінотипах, метранпаж – верстав, а ми, майбутні журналісти, спершу в очікуванні гранок і шпальт, закінчували дописувати «в номер» або ж готували щось у наступне число, а згодом – здійснювали першу і другу коректуру, підписували газету «До друку! У світ!». Принагідно зазначу, що ні комп’ютерів, ні інтернету, ні мобільних телефонів не було і близько. Але була велика надія, що СРСР розвалиться, а Україна стане повноцінною державою.

Стрийська районна друкарня була й залишається кущовим центром поліграфії в регіоні. Жидачівська, Сколівська та інші газети передавали кур’єром готові плівки, з яких можна було відразу виготовити цинкографічні пластини і починати друк. Стрияни мали поряд свою редакцію, а ми, новороздільці, мов ті приблуди, просилися у прийми безпосередньо в друкарні. І нас зустріли по-приятельськи. Нас побачили і почули. Ми були неймовірно вдячні працівникам друкарні, які виділили нам невеличку не то кімнатку, не то комору зі столом і лампою. Без цього навіть важко собі уявити процес верстки, коректури, редагування. Хіба що у коридорах і на колінах…

У січні 1991 р. стояли люті морози. Добирались автобусом Новий Розділ – Стрий, який то їхав, то не їхав через дефіцит палива або через різдвяні свята. Двічі, пригадую, газету надрукували надто пізно, близько 23-ї год., то ми з С.Винокуровим її потягнули (у спакованих пачках!) в електричку до Розвадова. Одного разу встигли на якийсь «робочий» автобус із другої зміни, а іншого – по нас виїхав на своїй приватній автівці (здається, на «Жигулях») міський голова Святослав Васильович Ключник. Наступного дня, бувало, доводилось їхати складати іспит в університеті.

У такий спосіб двоє студентів і фотокор випустили перші, здається, п’ять чисел. Не пригадую, чи нам щось заплатили. Можливо, що й ні. Але це неважливо. Мені стало зрозуміло, що навчатись на стаціонарі і водночас працювати в газеті, - і складно, і немає сенсу. Але це журналістське хрещення, вважаю, було успішне. Воно потім допомогло мені використовувати набуті в екстремальних умовах і непередбачуваних ситуаціях знання під час праці в інших виданнях – «Українському слові», «Молоді України», «Високому Замку», «Молодій Галичині», на факультеті журналістики у Львові, де спершу написав кандидатську дисертацію (захистив 1997 р. у Києві), а згодом і докторську (2009), при написанні і підготовці семи книжок.

…Так сталося, що газета «Вісник Розділля» - не просто перше видання моїх земляків, а й обличчя цього міста. Про обличчя мусять дбати не тільки редактор і журналісти – вони насамперед літописці подій та хронікери життя, а й міська громада та влада. Певний досвід роботи журналістом, у т.ч. й за кордоном, дозволяє мені сказати: переважно гарні місцеві газети є там, де громада згуртована і має мету.

Щиро зичу цього і «Вісникові Розділля», і Новому Роздолу!

Мар’ян Житарюк

Підготовлено на прохання колег із "Вісника Розділля"

03.12.2014

УКРАЇНО-РОСІЙСЬКИЙ ВОЄННИЙ КОНФЛІКТ: СУТНІСТЬ, ПЕРЕДУМОВИ ТА ЗМІСТ АГРЕСІЇ

Скорочена версія публікації доступна за посиланням: https://informnapalm.org/2782-4gw-1/

https://informnapalm.org/wp-content/uploads/2014/11/Voyenni-konflikty-novogo-typu-4GW.-CHastyna-I.pdf

УДК 327+355

Харківський університет Повітряних Сил ім. І. Кожедуба, науковий центр Повітряних Сил Антонов А.В., Бзот В.Б., Жилін Є.І.

УКРАЇНО-РОСІЙСЬКИЙ ВОЄННИЙ КОНФЛІКТ: СУТНІСТЬ, ПЕРЕДУМОВИ ТА ЗМІСТ АГРЕСІЇ

ЧАСТИНА 1. СУТНІСТЬ НОВОГО ФОРМАТУ ВОЄННОГО КОНФЛІКТУ, ЙОГО ВОЄННО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ, ХАРАКТЕРНІ РИСИ І ОЗНАКИ

В статті розглянуто та проаналізовано світові тенденції розвитку сучасного військового мистецтва на фоні перетворень і еволюції концептуальних засад міжнародної політики в сфері безпеки. Висвітлені загальні засади ведення війн четвертого покоління, їх характерні риси та ознаки. В статті зроблено висновки щодо впливу сучасних поглядів на ведення війн на можливий характер існуючих та майбутніх збройних конфліктів.

Медиалингвистика. Вып. 3. Речевые жанры в массмедиа : сб. статей

Медиалингвистика. Вып. 3. Речевые жанры в массмедиа : сб.  статей / под ред. Л. Р. Дускаевой. Отв. ред. Н. С. Цветова. — СПб.: С.-Петерб. гос. ун-т, Ин-т «Высш. шк. журн. и масс. коммуникаций», 2014. — 228 с.

Марьян Георгиевич Житарюк

Львовский национальный университет им. Ивана Франко (Украина)

Социокультурные спектры новых медиа

Публикация посвящена неизбежности трансформационных процессов в коммуникационной среде. Медиакультурный спектр новых медиа в контексте воздействия на политические процессы — не только современный культурный феномен на основе диалогичности между адресантом и адресатом с последующей заменой ролей, но и залог социокультурного развития плюралистического общества.
Ключевые слова: медиа, диалог, адресат.

С.187-190.

http://jf.spbu.ru/upload/files/file_1397501938_5401.pdf

Медиалингвистика. Вып. 2. Речевая коммуникация в средствах массовой информации: сборник статей

Медиалингвистика. Вып. 2. Речевая коммуникация в средствах массовой информации: сборник статей / под ред. Л. Р. Дускаевой. Отв. ред. – В. В. Васильева, В. И. Коньков. – СПб.: Санкт-Петербургский государственный университет, Институт «Высш. шк. журн. и масс. коммуникаций», 2013. – 265 с.

Марьян Георгиевич Житарюк

львовский национальный университет им. Ивана франко, Украина

Субстанциальность медиакоммуникации как социокультурный фактор формирования информационного баланса

C. 35-38.

http://www.jf.spbu.ru/upload/files/file_1397457712_8973.pdf

Український інформаційний простір, 2014, ч.2

Український інформаційний простір, 2014, ч.2

Український інформаційний простір: Науковий журнал Інституту 

журналістики і міжнародних відносин Київського національного універ-

ситету культури і мистецтв / Гол. редактор М. С. Тимошик. – Число 2. – 

К.: КНУКіМ, 2014. – 380 с.

ЖИТАРЮК М.Г.
Геноцид проти українців – реалізація національної політики Кремля (у дзеркалі світової публіцистики)

С. 335-344.

http://ijimv.knukim.edu.ua/vs/zbirka/UIP_ch2.pdf

Український інформаційний простір, 2014, ч.3

Український інформаційний простір: Науковий журнал Інституту

журналістики і міжнародних відносин Київського національного універ-

ситету культури і мистецтв / Гол. редактор М. С. Тимошик. – Число 3. –

К.: КНУКіМ, 2014. – 352 с.

ЖИТАРЮК М.Г.
Газета «Діло» як комунікаційний канал боротьби за українську автономію в Польщі (30-ті роки ХХ ст.)

С. 65-71

http://ijimv.knukim.edu.ua/vs/zbirka/UIP_ch3.pdf

«Подробности недели» як хрест на новинній політиці «Інтера»

«Подробности недели» як хрест на новинній політиці «Інтера»

Перегляд «Подробностей недели» 26 січня 2014 р. переконує нас в тому, що теперішні яструби АП перейшли в наступ і, очевидно, створено, але не легалізовано щось на кшталт міністерства пропаганди і масової маніпуляції імені Геббельса.

Зміна ведучого програми, недостовірна інформація (в сенсі – неповна, неточна, пропагандистсько мотивована), чіткі провладні, точніше – прокремлівські акценти у стилі Діми Кісельова… Усе це – лише окремі штрихи активної фази остаточної зачистки інформаційного телевізійного простору України (після комунальних ЗМІ по цілій Україні та суспільного дестабілізатора у вигляді так званого «Першого» нібито національного.

Достатньо прочитати анонс, щоб зрозуміти, що й до чого: podrobnosti.ua/society/2014/01/26/955283.html. Але краще переглянути випуск –  podrobnosti.ua/videoarchive/2014/01/26/7058.html, щоб зрозуміти, що нас, громадян України, далі відверто вважають дурнями.

На «Інтері» не бачать або роблять вигляд, що їм байдуже, що відбувається насправді: http://galinfo.com.ua/news/152324.html, адже, за логікою «Інтера», головні винуватці народного повстання – «Правий сектор», а не кровожерливість псевдовлади, яка веде до розколу держави і стимулює сепаратизм недолугістю власних дій. А правда не така однозначна, як нам намагаються нав’язати. Вона дуже складна. Можливо, навіть така: www.facebook.com/ilya.buchelnikov/posts/10200503885119345 або така: http://www.thenewtimes.ru/articles/detail/77709. Треба ж і це пояснювати, а не ховати голову в пісок.

Весь позитив роботи «П’ятого» важко переоцінити, але багато чого й незрозуміло. Наприклад, регулярні «заграваннями» з Левчєнкамі, Олійниками, Бандарєнкамі, Царьовими, з тими, хто ухвалив і пропагує «закони» від 16 січня, які й спровокували найактивнішу фазу протистоянь, точніше – бунту і народного повстання, хоч майже 90 відсотків ефірного телемовлення (нехай найчастіше й устами чиновників, іноді – й у власних коментарях та оглядах) обзивають український народ «терористами», «екстремістами», не маючи жодного уявлення про етимологію і зміст цих слів.

За мовчазної згоди журналістів, більш ніж формальної позиції країн ЄС, не виключено, що телеканали «24» і «П’ятий» та деякі інтернет-канали, які спеціалізуються на живому ефірі, будуть просто заборонені або знищені, як опозиційні видання від «Батьківщини» у грудні 2013 р. - http://www.pravda.com.ua/news/2013/12/10/7005781/

У зв’язку з цим – журналістика в Україні у великій, смертельній небезпеці! Журналісти, незалежно від форм власності їхніх ЗМІ, партійної приналежності, мусять негайно і рішуче об’єднуватись, щоб не втратити професію і будь-яку перспективу в майбутньому. Або ж добровільно лізти у зашморг під назвою «масовий пропагандист і маніпулятор». У другому випадку доведеться займатись створенням ось таких роликів чи сюжетів, ось так тлумачити життя (youtube.com/watch?v=HkUKXM1R838#t=170) і тішитись побудовою щасливого майбутнього під керівництво провідної партії і вождя.

Мар’ян Житарюк, професор

27.01.2014

МЕДІАКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН І ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Мар’ян Житарюк

  

Провал «домашнього завдання» від Європейського Союзу, зокрема невиконання пункту про вибіркове правосуддя – з одного боку, і таємні домовленості президентів України та Російської Федерації – з іншого, і стали причиною, мовою офіційних риторів, «призупинення» європейської інтеграції офіційного Києва, або ж її розвороту на 180 градусів у бік Москви. Різка зміна зовнішньополітичного курсу держави не тільки шокувала політиків ЄС, а й обурила значну частину українського суспільства, авангардом якого стало студентство.

Попри прогнозовані негативні очікування, студенти університетів, інститутів і коледжів упродовж тижня страйкували й мітингували, вимагаючи, попри все, підписання 28-29 листопада парафованих раніше домовленостей. Але цього не сталося. Провал Саміту у Вільнюсі став сигналом для молоді, цієї найактивнішої, наймобільнішої та найперспективнішої частини українського суспільства, проігнорованої і обуреної діями офіційних чинників і початком згортання неполітичного Майдану (без керівництва з боку лідерів політичних партій). Але в ніч з 29 на 30 листопада українська влада силами спецпідрозділу «Беркут» вирішила «зачистити» (слово споріднене з путінським лексиконом часів активної фази війни в Республіці Ічкерія) Майдан Незалежності. Маючи значну кількісну перевагу, озброєні спецзасобами і в повних бойових обладунках, міліціонери спочатку накинулись на сонних протестувальників, а потім узялись добивати поранених і тих, хто втікав і не чинив жодного опору. Особливо жорстоко поводились із журналістами й операторами, які професійно виконували свою роботу [Євромайдан розігнали. Побоїще //  http://www.youtube.com/watch?v=JoTvgD_mgJU&oref=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DJoTvgD_mgJU&has_verified=1]. Про події 1 грудня в Києві побитий журналіст польського журналу «Журнал думок» Павло Пеньонжек [Избитый польский журналист хочет судиться с «Беркутом // Конфликты и законы. – 2013. – 3 дек. // http://www.k-z.com.ua/pravovoi-aktsent/28671-izbityj-polskij-zhurnalist-khochet-suditsya-s-berkutom; Кабачій Роман. Павел Пеньонжек: «На Банковій був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів»: Інтерв’ю // Інститут масової інформації. – 2013. – 10 груд. // http://imi.org.ua/analytics/42432-pavel-penonjek-na-bankoviy-buv-ne-rozgin-demonstrantiv-a-rozgin-jurnalistiv.html] слушно сказав, що це був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів.

Завдяки телебаченню та інтернет-журналістиці, соціальним мережам світ дізнався про криваві події в Києві. Спершу – про розгін студентського Євромайдану 30 листопада, а потім (від 1 грудня 2013 р.) – і стихійного, соціального, соціально-гуманітарного, ідейного феномену, меншою мірою – політичного некерованого явища під умовною назвою «Антивладний Майдан». Журналісти і журналістика з її технічними можливостями і каналами масової комунікації (нові медіа) засвідчили й популяризували унікальне і водночас парадоксальне явище – мирний ідейний протест, іноді надто карнавалізований. Як показує час, цей протест, попри його грандіозний розмах, достатньо неефективний через відсутність єдиного центру ухвалення рішень, розбалансованість зусиль між його учасниками.

Новітня політична історія України та Східної Європи стала досягненням глобального суспільства з огляду на те, що українська влада не заборонила журналістську діяльність. Я не кажу, що це можливо де-юре, але не виключаю спроб реалізації де-факто.

Українська ситуація, на відміну від європейських традицій, унікальна у своїй непередбачуваності та непоступливості. У демократичних державах, де громадянське суспільство – не красивий вислів, давно відбувся б реальний і ефективний діалог (полілог) сторін, спрямований не тільки на пошук компромісу з метою тимчасового перемир’я, а й на встановлення політичного консенсусу на майбутнє. Не виключено, що, в умовах делегітимізації політичної влади, були б і відставки урядів, і перевибори парламентів. Але не в Україні, де «демократичні цінності», «свобода слова», «європейське майбутнє», «громадянське суспільство» і подібні крилаті вислови поки що не є реальністю, а тільки красивими епітетами, які ні до чого не зобов’язують. З огляду на реальні події, українські чиновники, навіть «на шляху до Європи», можуть дозволити собі здійснення кулуарних домовленостей з РФ за спиною своїх європейських партнерів. Ці ж чиновники, під акомпанемент розповідей про «плюралізм думок», не соромились віддавати такі команди бійцям спеціального призначення, військам внутрішніх справ і звичайній міліції, виконання яких сприяло встановленню антирекорду з кількості побитих і покалічених журналістів – перше місце в Європі після війни в Югославії. Ці ж чиновники не збираються нести ні юридичну, ні моральну відповідальність, на що вказують інші події, зокрема побиття Ю.Луценка, колишнього міністра внутрішніх справ.

Масові і жорстокі побиття журналістів, опозиційних політиків та мирних громадян в українських реаліях – не випадковість, а чіткий сигнал іншим працівникам мас-медіа з метою подальшого утримування від виконання своїх професійних обов’язків. Ігнорування величезного, в т.ч. і міжнародного, резонансу демонструє пошук інших варіантів боротьби з мас-медіа, впливу на мас-медіа. Як варіанти – судові і фізичні розправи над політично активними журналістами (А.Дзиндзя, Т.Чорновол), опозиційними редакціями («Вечірні вісті», INTV і Cenzor.net [«Репортери без кордонів» засудили напади на офіси опозиційних ЗМІ // Радио «Свобода». – 2013. – 10 груд. // http://www.radiosvoboda.org/content/article/25195620.html]), зміна формату – прямий ефір на запис! – найбільш рейтингового політичного ток-шоу країни «Шустер live» [Телепродакшен Савіка Шустера припинив існування // Захід.нет. 2013. – 28 груд. http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?teleprodakshen_savika_shustera_pripiniv_isnuvannya&objectId=1300109]. Але найбільш небезпечною і найбільш прихованою є масова маніпуляція, зведена до корекції інформаційної політики в бік віддалення від народу. Власники медіа-холдингів і провідних телеканалів, догоджаючи владі (за винятком «5 каналу», телеканалу «24»), очевидно, неспроможні тверезо оцінити ситуацію і передбачити наслідки. Тим часом електронні медіа висвітлюють Майдан все менш зацікавлено, доволі прохолодно, іноді за принципом «якщо говорити – то про погане». Проте електронні ЗМІ все ще роблять спроби зберігати пристойний вигляд при нечесній грі, тобто говорити про Майдан бодай щось (про побут, що їдять, де сплять його учасники). Натомість друковані ЗМІ взагалі практично перестали його висвітлювати.

Парадокс полягає і в тому, що в той час, коли весь цивілізований світ (країни ЄС, США, Канада) цілодобово здійснюють моніторинг ситуації в Україні, висловлюють небувалу досі моральну, психологічну і правову допомогу учасникам акцій протесту та українському народові загалом (дехто вважає, що цього недостатньо), в самій Україні медіапідтримка учасників мирних протестів активно згасає. Мовчить українська преса і про Мюнхенську конференцію (9-10 січня), присвячену Україні. Свого часу у Республіці Польща медіапідтримка руху «Солідарність» була суттєвіша і триваліша. У цьому контексті можна було б вести мову і про суттєві проблеми імплементації медіазаконодавчих норм у журналістській практиці України, і про концентрацію медіа в руках олігархів (але це доволі широкі, окремі теми).

На противагу традиційним ЗМІ, сталий інтерес до Майдану, внутрішньополітичної ситуації, міжнародних чинників виявляють нові медіа – переважно інтернет-медіа. Маю на увазі як інтернет-видання, блогосферу, так і електронні версії традиційних ЗМІ, які іноді суттєво різняться або значно доповнюють основні ефірні випуски чи надруковані екземпляри. Наприклад, новинні стрічки навіть тижневиків оновлюються практично щогодинно – як короткими інформаційними повідомленнями, так і аналітикою, фото- та відео репортажами, прямими ефірами, коментарями фахівців і звичайних читачів…

Втративши пильність і відповідальність, найвище політичне керівництво в Україні веде відкриту боротьбу не тільки зі своїм народом, але також і з європейськими та американськими політиками (як доказ – список персон нон-грата), представниками вітчизняних та зарубіжних ЗМІ, ніби не розуміючи складності ситуації: українська держава зокрема, як і Європа загалом, стала заручником геополітичного протистояння по осі «Азія – Європа», читай «РФ (Митний Союз) – ЄС». Попри те, що на континенті порушено спокій, що Україну перетягують на «орбіту» Росії, гадаю, що українська справа в цивілізаційному вимірі ще не зовсім програна. Наведу тільки дві пари гіпотез та аргументів.

1. Гіпотеза. В інформаційну епоху протистояння влади і ЗМІ може мати тільки короткостроковий ефект.

Аргумент. Глобальні інформаційні зв’язки сприяють прискоренню інформаційних обмінів, корекції традиційної пострадянської моделі «влада – преса – суспільство» (коли влада все ще намагається контролювати мільйони) і впровадженню нових: притаманної плюралістичному суспільству – «суспільство – преса – влада», або ж медіатизації політики – «преса – суспільство – влада» [Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес // Публіцистика і політика. – Вип. 1(4). – К.: Грамота, 2007. – С.7-31]. Плюралістична модель віддає перевагу громадянському суспільству, адже воно повинно контролювати владу за параметрами ефективності та професіоналізму. Унаслідок складних процесів впливу глобальних інформаційних зв’язків на стандартизацію і синхронізацію культурних моделей в різних країнах світу глобалізується медіакультура [Филатова О. Социология массовой коммуникации: краткий глоссарий // http://voluntary.ru/dictionary/581/word/globalizirovanaja-mediakultura].

2. Гіпотеза. Нові медіа кардинально трансформують медіакультурний спектр і медіакультурну дійсність.

Аргумент. Достатньо звернути увагу на малюнок, де подано порівняльні характеристики видів мас-медіа наприкінці ХХ століття і сьогодні [Житарюк М.Г. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство: Монографія. – Львів, 2008. – C.58].

Нові медіа активно функціонують і виконують свої функції, які дещо доповнюють традиційні журналістські, наприклад: освітня, мобілізаційна, адресно-орієнтована. Завдяки технічній доступності (комп’ютери, планшети, смартфони) і технологічним рішенням (цифрові мультимедіа), можливості цих засобів масової інформації практично зрівнюються з можливостями засобів масової комунікації. Фактично вони необмежені: гіпертекстуальність, соціальні мережі, прямі відеотрансляції, блоги, сайти та «живі» журнали, електронна пошта, скайп, мультимедійні бібліотеки, архіви, банки даних, реклама, інтернет-банкінг, інтернет-магазини, розваги тощо.

 Написане у приватному блозі, на «Фейсбуці» чи у «Твіттері» миттю стає надбанням величезної аудиторії. Прискорена трансформація мовних символів і знаків, зручність і швидкість доставки повідомлень, високий ступінь дублювання, масовість, мобільність – це далеко не повний перелік позитивних змін і характеристик (звичайно, чимало й негативних, але зараз не про це) нових медіа порівняно з традиційними ЗМІ. Усілякі новації вже сьогодні дозволяють кожному медіалюбителю реалізовуватись як кореспондентові і не позбавляють таких можливостей професійних журналістів, політологів, соціологів, філософів, істориків…

Поєднуючи у собі всі три види традиційних ЗМІ (пресу, радіо і телебачення), нові медіа творять сучасний культурний феномен на основі діалогічності між адресантом і адресатом з подальшою заміною ролей, що само по собі нейтралізує центри впливу на моделі інформування, розбалансує потужні канали медіа пропаганди й реалізує мозаїчний принцип комунікації.

Головний висновок щодо трансформації дійсності з допомогою Слова полягає в тому, що медіакультура перестає бути характеристикою, а стає соціокультурним чинником національної політичної системи в контексті глобальних геополітичних процесів.

10-11.01.2014

Медіакультурні особливості сучасної України

Уявімо собі, що київський Майдан кінця 2013 р. не показувало б телебачення, про нього не писали б газети, я вже не кажу про те, що не було б соціальних мереж зокрема та інтернету взагалі або вони були б заборонені. Чи дізнався б тоді світ про події в Києві 30 листопада і 1 грудня 2013? Питання, як мені здається, риторичне.

Новітня політична історія України та Східної Європи стала досягненням глобального суспільства з огляду на те, що поки що українська влада не заборонила журналістську діяльність. Саме завдяки журналістам і журналістиці з її технічними можливостями, завдяки новим медіа, світ став свідком унікального і в той же час парадоксального явища – мирного ідейного протесту в основному молодих українських громадян, що вийшли за європейські цінності і проти зірваного «стоп-крана» на повній швидкості в українському «европоїзді».

Після провалу «домашнього завдання» від Європейського Союзу, зокрема невиконання пункту про вибіркове правосуддя (політичні в’язні, насамперед Ю.Тимошенко), уряд України за згодою президента В.Януковича, який, починаючи з 26 жовтня, кілька разів за короткий проміжок часу зустрічався зі своїм таємним союзником або партнером В.Путіним, наважився зірвати саміт у Вільнюсі про розширення зони вільної торгівлі країн Східної Європи з ЄС.

Нескладно передбачити, що саме в РФ ухвалено рішення про вибір «дорожньої карти» Україна – ЄС. Також зрозуміло, що майже інтимні і таємні домовленості президентів РФ і України, які де-факто змінили зовнішньополітичний курс держави, орієнтований на європейський розвиток України, обурили більшу частину українського суспільства, авангардом якого стало студентство. Тиждень студенти університетів (часто з викладачами) стояли не тільки на головному майдані в Києві (Майдан Незалежності), а й на майданах своїх міст, вимагаючи підписання 28-29 листопада парафованих раніше домовленостей. Проте українська влада не почула свою молодь, тобто найактивнішу, наймобільнішу та найперспективнішу частину суспільства.

Неполітичний (в сенсі без керівництва з боку лідерів політичних партій), молодіжний Майдан став розходитися. Але в ніч з 29 на 30 листопада силами незаконного збройного формування «Беркут» (не передбаченого ні законом про міліцію, ні Конституцією), нібито спецпідрозділу Міністерства внутрішніх справ України, вирішено «зачистити» (слово споріднене з путінським лексиконом часів активної фази війни в Республіці Ічкерія) Майдан Незалежності для встановлення новорічної ялинки на головній площі країни. Вночі, коли в наметах спали кілька сотень протестантів, в основному молодь, сотні «беркутівців» почали бити спочатку сплячих, а потім добивати тих, хто втікав і не чинив жодного опору, а також журналістів та операторів, які професійно виконували свою роботу, фіксуючи та відображаючи кроваві події [Євромайдан розігнали. Побоїще //  http://www.youtube.com/watch?v=JoTvgD_mgJU&oref=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DJoTvgD_mgJU&has_verified=1].

Побиття журналістів – не випадковість, а чіткий сигнал іншим працівникам мас-медіа з метою подальшого утримування від виконання своїх професійних обов’язків. Але сценаристи силового варіанту дуже прорахувалися. Вони не очікували, що побиття в ніч на 30 листопада побачить Україна і весь світ. Вони не врахували величезний, в т.ч. і міжнародний, резонанс з приводу того, що сталося. Адже криваву розправу над мирними людьми показувало не тільки телебачення, а й учасники подій, викладаючи фото і відео в YouTube та інші інтернет ресурси. Завдяки масовому поширенню нових медіа події в Києві стали головними новинами українських та світових засобів масової інформації, а соціальні мережі сприяли мобілізації всього українського суспільства. Пробачити побиття мирних громадян, нехай і протестуючих, серед яких виявилися студенти, дівчата й старі, вже ніхто не міг.

Українська влада, спровокувавши громадянський вибух, піднявши величезну хвилю народного цунамі, наслідки яких не в змозі усвідомити досі, вже через день, 1 грудня, допускає (а можливо – й організовує) провокації біля Адміністрації Президента на вулиці Банковій. У той час, коли в Києві на Народному віче збирається близько мільйона громадян, в полудень у двір адміністрації привозять автобусами невідомих молодих людей [Винуватці провокацій на Банковій 01 12 2013р 12 00 дня. // http://www.youtube.com/watch?v=A2DiMa-olQM], які після обіду і ввечері, можливо, братимуть участь у побитті солдатів внутрішніх військ – ланцюгами, каменюками, палицями, петардами та іншими предметами, то вибігаючи з лав правоохоронців, то ховаючись за їхніми спинами і щитами [Хто спровокував бійку на вул. Банковій? Who started the fight at the Presidential Administration? http://www.youtube.com/watch?v=bNoOLHgY6sU].

Коли яскраве відео нібито про спробу захоплення споруди було готове і навіть передано в ефір [Штурм администрации Президента Украины 1 декабря // http://www.youtube.com/watch?v=WzXE_oFIsvs], надійшла команда «Фас» вже для «Беркута», бійці якого, не розбираючи засобів, били всіх, крім провокаторів: випадкових мирних громадян, журналістів, народних депутатів України, медичних працівників [Ukraine. Штурм Адміністрації президента / Demonstrants attack presidential headquarter. http://www.youtube.com/watch?v=rWNdeRtBmWA]. Цього дня постраждало близько 50 українських і зарубіжних кореспондентів, в т.ч. і тих, які повернулися цілими і здоровими з «гарячих точок» [Напади на журналістів в Україні: у 2013-му встановлений антирекорд // http://imi.org.ua/analytics/42647-napadi-na-jurnalistiv-v-ukrajini-u-2013-mu-vstanovleniy-antirekord.html. – 2013. – 27 дек.; У 2013 році зафіксовано 101 випадок фізичного насилля щодо журналістів — ІМІ // http://imi.org.ua/news/42650-u-2013-rotsi-zafiksovano-101-vipadok-fizichnogo-nasillya-schodo-jurnalistiv-imi.html], внаслідок чого «Репортери без кордонів» визнали Україну найнебезпечнішим місцем в Європі для роботи журналістів [Україна є найбільш небезпечною країною для роботи журналістів // Версії. – 2013. – 19 груд. // http://versii.if.ua/novunu/ukrayina-ye-naybilsh-nebezpechnoyu-krayinoyu-dlya-roboti-zhurnalistiv/; Об этом же: Пучич Влад. Побиті на Євромайдані українські журналісти: фотосвідчення // ТВі. – 2013. 6 груд. // http://tvi.ua/new/2013/12/06/pobyti_ukrayinski_zhurnalisty_na_yevromaydani_fotosvidchennya].

Про події 1 грудня в Києві побитий журналіст польського журналу «Журнал думок» Павло Пеньонжек [Избитый польский журналист хочет судиться с «Беркутом // Конфликты и законы. – 2013. – 3 дек. // http://www.k-z.com.ua/pravovoi-aktsent/28671-izbityj-polskij-zhurnalist-khochet-suditsya-s-berkutom] сказав, що це був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів. Незважаючи на те, що ці люди не були в жилетах, вони мали бейджи, камери. Було зрозуміло, що це журналісти [Кабачій Роман. Павел Пеньонжек: «На Банковій був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів»: Інтерв’ю // Інститут масової інформації. – 2013. – 10 груд. // http://imi.org.ua/analytics/42432-pavel-penonjek-na-bankoviy-buv-ne-rozgin-demonstrantiv-a-rozgin-jurnalistiv.html].

Ні в чому не винних, побитих, людей «доблесні» правоохоронці відвезли до суду і в’язницю з лікарняних ліжок майже відразу ж, а «герої» «Беркута», їх командири і ті, хто віддавав злочинні накази, – досі не покарані. Паралельно йде пошук демонстрантів в регіонах, створюються списки персон нон-грата, в які потрапили і зарубіжні журналісти та викладачі, і навіть Президент Республіки Грузія М.Саакашвілі [МИД и СБУ объявили персонами нон грата 36 "опасных" иностранцев, среди которых Саакашвили // Зеркало недели. – 2013. – 24 дек. // http://zn.ua/POLITICS/mid-i-sbu-obyavili-personami-non-grata-36-opasnyh-inostrancev-sredi-kotoryh-saakashvili-135687_.html]. Представники вищої представницької та виконавчої влади категорично заперечують можливість переговорного процесу з врегулювання політичної ситуації за участю західних дипломатів, як би погоджуючи позицію з красномовством директора Інституту країн СНД Костянтина Затуліна (Російська Федерація) [Константин Затулин: “На Майдане постоянно присутствует представитель Запада” // Радио «Голос России». – 2013. – 16 дек. // http://rus.ruvr.ru/2013_12_16/exvideo-Konstantin-Zatulin-Na-Majdane-postojanno-prisutstvuet-predstavitel-Zapada-5412/; Янукович висловився категорично проти втручання у справи України іноземних посередників // Радіо «Голос столиці». – 2013. – 19 груд. // http://newsradio.com.ua/2013_12_19/JAnukovich-vislovivsja-kategorichno-proti-vtruchannja-u-spravi-Ukra-ni-nozemnih-poserednik-v/; У ПР згодні на круглий стіл, але без участі міжнародних спостерігачів // УНІАН. – 2013. – 9 груд. http://www.unian.ua/news/610618-u-pr-zgodni-na-krugliy-stil-ale-bez-uchasti-mijnarodnih-sposterigachiv.html].

Судячи з того, що в державному бюджеті України на 2014 р. на потреби Міністерства закордонних справ передбачено менше двох мільярдів гривень (близько 165 мільйонів євро) або в 9-10 разів менше, ніж на потреби Міністерства внутрішніх справ, серйозно говорити про європейський вектор розвитку України при нинішньому уряді і при президенті В.Януковичі навряд чи можливо.

Все це – політичний аспект проблеми, тісно переплетений з комунікаційним аспектом як результатом і наслідком стрімкого підвищення медіакультури українського суспільства внаслідок його інтегрованості у світові медіапроцесси.

У цьому контексті медіакультуру (від лат. Medium – засіб, посередник, спосіб, cultur – обробіток), на думку Н.Б.Кирилової, доктора культурології, професора Уральського федерального університету ім. Б.М.Ельцина (Єкатеринбург) і найавторитетнішого вченого в Росії в галузі медіакультури, слід розуміти як "особливий тип культури інформаційного суспільства, що є сукупністю інформаційно-комунікативних засобів, друкованої та екранної культур, матеріальних та інтелектуальних цінностей, вироблених людством у процесі культурно -історичного розвитку, що сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості...» [Кириллова Н. Медиакультура: от модерна к постмодерну. М., 2005. О том же: Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Українські події осені 2013 р. – зими 2014 р. (зустрічаючи Новий рік, гімн України одночасно виконували близько 500 тисяч чоловік!) підтверджують не тільки особливу роль медіакультури як комплексного засобу освоєння людиною навколишнього світу в його соціальних, інтелектуальних, моральних, художніх, психологічних аспектах, а й демонструють її значення в громадянському суспільстві, яке стрімко зростає небаченими раніше темпами [Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Дослідники називають чотири види медіакультури як знакової полісистеми: 1) письмова медіакультура (культура друку – газети, журнали; домінує слово), 2) аудійна медіакультура (культура звучання – радіо, магнітофон, CDRоми й інше; домінують звук і слух, важливими характеристиками є синхронізація послідовності і одночасності), 3) візуальна медіакультура (культура простору, в т.ч. живопис, графіка, плакат), 4) технічна медіакультура (культура багатовимірних медіа). За Олександром Федоровим, близькими поняттями до медіакультури є інформаційна культура, (information culture), відеокультура (video culture), аудіовізуальна культура (audiovisual culture) [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.].

Саме технічна медіакультура, забезпечуючи процес синтезу та інтеграції всіх попередніх знакових систем у поєднанні з естетикою кадру може репродукувати реальність і передавати інформацію за допомогою аудіовізуальних засобів комунікації – кіно, ТБ, відео, комп’ютерної графіки, анімації і т.д. [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.]. Однак може й не репродукувати реальність, а спотворювати її до невпізнання, як це робиться з допомогою так званої інформаційної, точніше пропагандистської політики в «обгортках» інформаційних та публіцистичних програм телебачення Російської Федерації. Деякі «зірки» ефіру, наприклад, Дмитро Кисельов, добалакалися вже до того, що, виявляється, українські та світові ЗМІ, звичайні громадяни, розмістивши приватні відеогаджети в мережі, працюють на замовлення західних організаторів кольорових революцій, нахабно брешуть і спотворюють дійсність. Як яскравий доказ «чесної і професійної» роботи згаданого «тележурналіста» на телеканалі «Россия», який більше схожий на телекілера, можна вважати його коментарі та відеомонтаж подій з Києва. Зі сказаного і показаного випливає, що спочатку (29 листопада) студенти побили солдатів «Беркута» під Адміністрацією Президента, а потім вже (1 грудня) міліція діяла у відповідь ["Вести недели" с Дмитрием Киселевым (08.12.2013) © ВГТРК // http://www.youtube.com/watch?v=JrPgI2QmkME. Про то же: Бахтеев Борис. Дмитрий Киселёв: и тут Остапа пронесло // Телекритика. – 2013. – 14 дек. http://www.telekritika.ua/kontekst/2013-12-14/88490].

Таким чином, сучасна медіакультура на її технічному етапі теж має свої слабкі сторони. Технічні засоби можуть виявитися в руках різних медіаторів. Але я б не розглядав медіакультуру виключно як «сукупність інформаційно-комунікативних засобів», які «сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості». Виходить, що хтось вгорі наділений ексклюзивним правом формувати свідомість та складові елементи особистісної соціалізації. Звичайно, в більшості випадків відбувається саме це. Але в сучасному розумінні медіакультури як соціального, інтегрального центру між різними учасниками внутрішнього і глобального полілогу медіакультура також піддається дуже відчутному впливу з боку суспільства. Іноді це веде до її переформатування.

Це може мати місце в розвиненому суспільстві, як правило, громадянському, або такому, що знаходиться на шляху його побудови, і доволі проблематично – в тоталітарних або авторитарних суспільствах, де функції медіакультури в особі медіаспікерів спочатку визначає держава, яка краще бачить і знає потреби своїх громадян, точніше – населення.

Чому саме так діяли представники української влади? Думаю, вони, з одного боку, не змогли передбачити впливу нових ЗМІ, оперативності, масовості і рішучості медіакомунікаторів-аматорів, а з іншого – поведінки медіахолдингів українських олігархів, які, розгублені стрімким розвитком подій, дозволили своїм телеканалам і виданням висвітлювати події більш-менш неупереджено і збалансовано. Для української влади стало відкриттям вміння вітчизняних журналістів працювати професійно, а не тільки під танець чиновників. У зв’язку з цим прем’єр М.Азаров і деякі депутати від Партії регіонів, домінуючої у Верховній Раді, звинувачують журналістів у неправдивості, виконанні замовлення Заходу: «Скрізь домінує лише одна точка зору і це є спотворенням дійсності, що далеко від демократії, – дорікає чиновник. – І, зрозуміло, не має ніякого відношення до реальних європейських цінностей, де визнається Конституція, Закони і виконання їх є основою розвитку добробуту суспільства» [Азаров обвинил СМИ в "искажении действительности" протестов в Украине // УНИАН. – 2013. – 6 дек. // http://www.unian.net/news/610029-azarov-obvinil-smi-v-iskajenii-deystvitelnosti-grajdanskogo-protesta-v-ukraine.html].

Проте пан Азаров скромно замовчує про офіційні та комунальні ЗМІ, які, всупереч усім професійним вимогам і етичним принципам журналістики, висвітлювали зовсім іншу позицію – не громадянського суспільства, а влади, виходячи не з прагнення донести вимоги протестуючих по всій країні, а з позицій підтримки «курсу президента», «реформ уряду», побудови Європи в Україні, шкідливості підписання європейських угод, економічної, історичної та ментальної близькості з Росією та іншого. Всі ці досі не роздержавлені ЗМІ – починаючи з «Першого національного» і закінчуючи державними обласними телерадіокомпаніями (утримуються на гроші платників податків, мають стовідсоткове технічне покриття і максимальне аудиторне розповсюдження) – робили все можливе, щоб члени українського громадянського суспільства відчули себе тупою масою, якій не треба думати самостійно і замість якої всі проблеми буде вирішувати лідер нації і керівна партія [Влада Партії регіонів, а не українського народу, - флагман масових протестів і стимул відродження сепаратизму // Журналісти і журналістика. – 2013. – 8 груд. // http://mgzhyt.blogspot.com/].

За кілька тижнів стало очевидно, що влада потрохи починає «закручувати гайки». Спочатку закрили в звичному форматі (прямий ефір) найбільш рейтингове політичне ток-шоу країни «Шустер live» [Телепродакшен Савіка Шустера припинив існування // Захід.нет. 2013. – 28 груд. http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?teleprodakshen_savika_shustera_pripiniv_isnuvannya&objectId=1300109]. Швидше за все, тепер програма змінить формат і виходитиме в запису, а не в прямому ефірі. До цього мала місце брутальна розправа (знищено архіви та сервери редакцій!) відразу з трьома опозиційними мас-медіа, яку найрішучішим чином засудила міжнародна організація «Репортери без кордонів»: «Рейди, вчинені на офіси «Вечірніх вістей», INTV і Cenzor.net, є серйозним порушенням свободи інформації й конституційних гарантій України. Ці напади не лише змусили вказані ЗМІ зупинити свою роботу і порушили конфіденційність їхніх джерел, але й послали дуже чіткий сигнал залякування для всіх інших українських ЗМІ»… «Ці засоби масової інформації тепер будуть змушені припинити свою діяльність, конфіденційність їхніх джерел була порушена. Крім того, ці атаки подали дуже чіткий сигнал залякування для всієї професії. Ми закликаємо українську владу пролити світло на ці скандальні дії, які знаходяться поза будь-якими правовими межами» [«Репортери без кордонів» засудили напади на офіси опозиційних ЗМІ // Радио «Свобода». – 2013. – 10 груд. // http://www.radiosvoboda.org/content/article/25195620.html; О том же: Репортеры без границ осудили нападение на оппозиционные СМИ // Лига. Новости. – 2013. – 10 дек. // http://news.liga.net/news/politics/939977-reportery_bez_granits_osudili_napadenie_na_oppozitsionnye_smi.htm]. До слова, відповіді досі немає – протягом майже місяця !

Варто також згадати передноворічне побиття журналістки Тетяни Чорновол («Українська правда»), яка критикувала представників вищих ешелонів влади [Заказчиком нападения на Черновол мог быть Медведчук и еще кое-кто // Украинская правда / Европейская правда. – 2013. – 28 дек. // http://www.pravda.com.ua/rus/news/2013/12/28/7008795/].

На тлі запевнень вищого керівництва країни в тому, що Україна – демократична держава, де понад усе свобода слова, – боротьба зі ЗМІ дуже нелогічна і навіть абсурдна. Але все ж вона триває, що дає вагомі підстави сумніватися в щирості численних обіцянок на Заході.

Оскільки ми живемо в інформаційну епоху, протистояння влади і ЗМІ може мати тільки короткостроковий ефект. Глобальні інформаційні зв’язки сприяють прискоренню інформаційних обмінів, корекції традиційної пострадянської моделі «влада – преса – суспільство» (коли влада все ще намагається контролювати мільйони) і впровадженню нових: притаманної плюралістичному суспільству – «суспільство – преса – влада», або ж медіатизації політики – «преса – суспільство – влада» [Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес // Публіцистика і політика. – Вип. 1(4). – К.: Грамота, 2007. – С.7-31]. Плюралістична модель віддає перевагу громадянському суспільству, адже воно повинно контролювати владу за параметрами ефективності та професіоналізму. На думку О.Філатової, результат складних процесів впливу глобальних інформаційних зв’язків на стандартизацію і синхронізацію культурних моделей в різних країнах світу – це глобалізована медіакультура [Филатова О. Социология массовой коммуникации: краткий глоссарий // http://voluntary.ru/dictionary/581/word/globalizirovanaja-mediakultura].

Українське суспільство як частина європейського регіону зокрема та світового глобального світу загалом, незалежно від того, чи адекватно усвідомлюють соціокультурні процеси його учасники, як показали події останніх місяців, є феноменом цієї самої глобальної медіакультури. Цю думку тільки підтверджує друга частина визначення О.В.Федорова, за яким «медіакультура» - також «система рівнів розвитку особистості людини, здатної сприймати, аналізувати, оцінювати медіатекст, займатися медіатворчістю, засвоювати нові знання у галузі медіа» [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.].

Чи може сучасний громадянин України, який готовий місяцями мирно протестувати як за європейські цінності і стандарти, яких його позбавили без його згоди керівники країни, так і проти корупції, відсутності справедливих судів, зміни зовнішньополітичного вектора і т. д., чи здатний він сприймати, аналізувати, оцінювати?.. Очевидно, що він нічим не гірший за сучасного німця, француза, британця і будь-якого іншого європейця. Він не тільки адекватно сприймає, аналізує, оцінює ситуацію, а й докладає чималих зусиль щодо її зміни, тобто поліпшенню мирними способами. Така поведінка не заслуговує покарання за допомогою спеціальних засобів, про які позитивно відгукуються окремі політики від діючої влади, мовляв, в США чи в Європі поліція не церемониться з протестуючими, забуваючи зробити уточнення: «не церемониться з агресивними протестуючими, які палять автомобілі, розбивають вітрини, вчиняють насильство...».

Сучасний українець, як це показав Майдан, всупереч буденним і традиційним науковим уявленням про медіакультуру як суб’єкт проектування на масову аудиторію (об’єкт), показав, що громадянське суспільство шляхом децентралізації соціокультурних впливів здатне дуже швидко трансформувати раніше сформовану медіакультуру, піддавши швидкій і радикальній переоцінці квазіцінності.

Громадянське суспільство формулює «порядок денний», оскільки воно є суб’єктом, а не об’єктом політичних процесів. Демонструючи свою європейську ідентичність і обґрунтовуючи власні вимоги про повернення до Європи, громадяни України тільки підтвердили важливість медіакультурного фактора як чинника і навіть феномена формування громадянського суспільства.

З одного боку, Homo Sovieticus у великій частині українського суспільства і в наших східних сусідів, з іншого, маніакальна непорушність можновладців на всьому пострадянському просторі, яким є що втрачати у разі не лише відставки, але й переходу на зрозумілі, європейські, демократичні та антикорупційну стандарти, сильно гальмують розвиток країни, ускладнюють історичну місію «євро-українців» і полегшують долю прихильників відродження слов’янського союзу з Росією. Проте приклад Майдану як прискорювача громадянського суспільства на пострадянському просторі доводить, що людина, вириваючись з «обіймів» медіатизації (за Славоєм Жижеком [Жижек Славой: «Киберпространство, или Невыносимая замкнутость бытия» / Перевод с английского Нины Цыркун // Искусство кино. – 1998. – №1, №2 // http://kinoart.ru/ru/archive/1998/01/n1-article25; http://kinoart.ru/ru/archive/1998/02/n2-article19]), володіє колосальними здібностями з трансформації медіакультури на свою користь. Цей феномен ще належить осмисленню.

Мар’ян Житарюк,

доктор наук із соціальних комунікацій, професор,

професор кафедри зарубіжної преси та інформації,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

01-08.01.2014