Викладацька й наукова робота - колективна. Як і журналістська

ВИКЛАДАЦЬКА Й НАУКОВА РОБОТА – КОЛЕКТИВНА.
ЯК І ЖУРНАЛІСТСЬКА

Як правильно обрати фах і досягти вершин професії, не змарнувати юні мрії й зусилля на широкій і суперечливій дорозі в доросле життя-буття? Яким хочемо бачити наступне покоління громадян держави і якою мусимо передати Україну своїм дітям? Чи виправданою є нинішня освітня реформа? Коли чекати національної за суттю політики в інформаційно-комунікаційній царині? Про це — в інтерв’ю молодого, але авторитетного вченого, успішного професіонала Мар’яна Житарюка — нині науковця й педагога, а раніше — журналіста кількох ЗМІ, зокрема, й спецкора «Молоді України». До викладацької й дослідницької діяльності у Львівському національному університеті імені Івана Франка він працював на всіх журналістських постах у газетах — від кореспондента до головного редактора. Автор шести книжок, півроку тому захистив докторську дисертацію.
– Пане Мар’яне, знаємо, що ваш творчий шлях журналіста починався з „Молоді України”. Пригадується, впродовж кількох років група студентів-практикантів Львівського університету імені Івана Франка брала участь у виданні газети так завзято, що це давало змогу штатним працівникам зі спокоєм в душі йти у відпустки. Чи пригадуєте ви нині своїм студентам свою практику в нашій газеті? Що для вас тоді передусім було наукою – навчання у виші чи праця спецкором „молодіжки”?
– Напевне, не зовсім правильно вважати, що я починав свій творчий шлях у „Молоді України”. Це був хоч 1991-й, але ще радянський час. Тоді не можна було відразу потрапити на практику у провідну центральну газету з накладом понад 800 тисяч примірників. Існувала чітка система організації практики для студентів факультету журналістики – після першого курсу ми йшли у „багатотиражку”, після другого – в „районку”, а після третього кращі студенти (не в сенсі успішності, а насамперед ті, хто активно виявляв себе як майбутній журналіст, багато друкувався, виступав на радіо тощо) могли розраховувати на рекомендацію пройти практику і стажуватися в обласній або центральній пресі. На моє щастя, декан факультету В.Й.Здоровега підтримав бажання не одного-двох, а цілої групи студентів, які закінчували третій курс, і „дозволив поцікавитись” думкою головного редактора „МУ” В.Боденчука щодо можливості такого експерименту, вочевидь, попередньо переговоривши з керівником редакції. Так і було реалізовано цей сміливий проект під назвою експериментальна сторінка студентів-практикантів ЛДУ „Tabula rasa” (з лат. – „чиста дошка”). Із тринадцяти моїх однокурсників вісьмом пощастило проходити практику в „МУ”, ще п’ятеро стажувались у „Комсомольском знамени” (інша центральна молодіжна, редакція якої була на тому ж поверсі видавництва „Радянська Україна”). Більшість наших матеріалів друкували поза „Tabula rasa”, адже наша сторінка з’являлася лише раз на тиждень, водночас ці 1000 рядків теж були помітним явищем і в нашому, і в редакційному житті. Редакційну політику, верстку нашої сторінки визначали безпосередньо ми, студенти, хоч відповідальність за все покладалась на головного редактора. Одного разу Володимир Боденчук мені (як координаторові практики з боку студентів) каже: „Молодь України” не може надрукувати цей матеріал (йшлося про текст одного з моїх однокурсників. – М.Ж.). За це мене будуть лаяти...” Відповідаю: „Пане Володимире! Звичайно, „Молодь України” не може це надрукувати, але „Tabula rasa” – із задоволенням”. Тоді редактор погоджується: „Гаразд, друкуйте! Не вперше ходити на килим!”
У редакції „МУ” була демократична обстановка, не було зверхнього чи нетолерантного ставлення відомих журналістів до молодих авторів. Це надзвичайно імпонувало нам, студентам, імпонувало позаштатній автурі, оскільки редакція намагалась почути думку кожного.
Я хотів працювати у „МУ”. Через рік я знову приїхав на практику в „МУ”, опісля кілька місяців працював кореспондентом, однак... Були вагоміші причини, щоб повернутись до Львова. Відсутність житла, зарплатня в купонах (від жовтня 2002 р.), гіперінфляція, проблеми з папером... Усе це призводило до глобального перерозподілу і переформатування інформаційного ринку України. Оскільки не було визначено правил гри (законів і підзаконних актів – і щодо національного інформаційного простору, і щодо субсидування та пільг у видавничій сфері), перерозподіл відбувався за законами рекету. „МУ”, дотримуючись національної і автономної поведінки, практично не цікавила новий клас – олігархів, які або підпорядковували собі безпринципні видання, або за раптово націоналізоване майно і виробничі потужності держави створювали цілком нові медіа-проекти. Непідкупні журналісти, як і їхні редакції, змушені були фізіологічно виживати. Про розвиток, перспективи навіть не йшлося. Більшість перспективних авторів рятувались „утечею” із журналістики, а пристойні, авторитетні й моральні видання – переважно україномовні – тихо помирали...
Питання про те, що важливіше: навчання у виші чи праця спецкором „молодіжки” має право на постановку. Це традиційний підхід. Але він вразливий. А що важливіше: голова чи серце? Так і тут. Найперший учитель – життя. Найкраще навчання у виші не буде повноцінним без повноцінної практики, а для студента факультету журналістики – без справжнього стажування чи роботи в мас-медіа. Але й самою практикою, навіть найбільш насиченою, не заміниш університетської підготовки, того, що дуже й дуже допомагає талановитій людині реалізуватись сповна, стати цілісною особистістю. Я вважаю, що найпершим учителем є саме бажання вчитися – і в університеті, і за фахом, наприклад, в редакції. Скрізь є старші колеги, які допоможуть. Тут одне доповнює (а не взаємозамінює) інше.
Звичайно, я розповідаю студентам і про цю практику, і про попередню практику у 1990 р. в районній газеті „Зоря комунізму” в Чорткові Тернопільської області (тоді її редагував Зіновій Фрис, який зараз працює на „Радіо „Свобода” у Празі), на районному радіо, де 13 моїх однодумців випустили 12 чисел газети без допомоги редакційних працівників... На шпальтах газети ми піднімали багато серйозних проблем – державної незалежності України, радіоактивного забруднення Чортківщини, організували читацький референдум на кращу назву газети. Читачі „ЗК” „проголосували” за „Голос народу”. За місяць газета виходила у світ з іншою назвою, з райкому партії на адресу ректора ЛДУ надіслано гнівні листи про непідконтрольних „націоналістів”, тобто про нас. Була реальна небезпека відрахування усіх нас з університету, але декан факультету журналістики проф. В.Й.Здоровега на ректораті заявив, що така реакція робить честь і факультетові, і університетові загалом.
„Кістяком” обох експериментів були студенти переважно у віці 18-19 років. Ці практики по-різному оцінювали редакційні працівники, але вони були вкрай необхідні і нам, і новій генерації української журналістики, оскільки дозволяли формувати власну творчу платформу, не просто „загравати” із свободою висловлюватись, а й навчали зваженості та відповідальності. Навіть економічні передумови не завадили більшості з нас сповна себе творчо реалізувати, адже майже всі пов’язані із журналістикою. Так, Олександр Гаврош – журналіст, культуролог, відомий дитячий письменник, Олег Дорожовець – головний редактор журналу „Газ і нафта”, Роман Якель - кореспондент „Дзеркала тижня” у Тернопільщині, Наталка Бабалик – співробітник Центру гуманітарних досліджень ЛНУ ім. І.Франка, Марії Маєрчик - соціокультуролог, публіцист, доктор філософії у галузі соціології, Інститут народознавства НАН України у Львові, Олександр Сочка – журналіст, народний депутат України (БЮТ), Ярослав Хобта – журналіст і президент IT-компанії в Києві, Анатолій Нашкерський – у минулому прес-секретар міського голови м. Львова, тепер – керівник прес-служби в компанії „Світоч”, Юлія Мариніна – працює на телебаченні в Луцьку, Віктор Шаповал – редактор Західної інформаційної корпорації, Жанна Клемпуш - виконавчий директор Рівненської незалежної медіа-профспілки, Ірина Кушнір перекваліфікувалась на педагога, працює в середній школі. Не знаю деталей про Богдана Багрія, який захопився фотожурналістикою, багато років проживає в Німеччині. Я теж остаточно не відійшов від журналістики, часом друкуюсь, переважно в електронних ЗМІ (моя публіцистична книга „На межі епох”), хоч основна моя робота сьогодні – навчально-педагогічна і наукова.
– Наш колега Віктор Гіржов, головний редактор часопису українців Росії „Український огляд”, в одній зі своїх публікацій стверджує, що фраза „Зробив себе сам” – про вас. Вам же ліпше знати: чи справедлива ця висока оцінка? Розкажіть про себе, поділіться тим, що повинна знати і мати молода людина, починаючи „робити себе”.
– Думаю, Олеже, думку Віктора Григоровича Гіржова можна інтерпретувати як метафору. Навіть найталановитіша людина не здатна сама з усім впоратись – а я, між іншим, не вважаю себе „най-най”. Можливо, дещо більше, ніж дехто, докладав зусиль, був більш наполегливим у реалізації задумів. Мені таланило на загалом сприятливе середовище і оточення – студентів, журналістів-практиків, університетських викладачів. Той же Віктор Григорович має право говорити те, що вважає за потрібне – він знає мене двадцять третій рік! Вочевидь, він мав на увазі відсутність усіляких протекцій, пільг, домовленостей. Він, випускник Українського поліграфічного інституту (до речі, теж стажувався у „МУ”, дипломну роботу писав на матеріалах „МУ”), працюючи директором Палацу культури і техніки „Юність” у Новому Роздолі на Львівщині, не просто керував гуртком юнкорів, а робив це дуже щиро, дружньо, „по-домашньому”. Його думка завжди була для мене важливою. Потім мною опікувались прекрасні журналісти миколаївської районної газети „Ленінська зоря” – Іван Фаріон, Тетяна Дорогіна, Мирон Прокопів. У обласній „молодіжці” „Ленінська молодь” (згодом – „Молода Галичина”) працювала школа юнкорів „Гарт”. Тут я познайомився з Василем Семеном, Степаном Курпілем, Максимом Міщенком, Володимиром Дубасом, яких теж вважаю своїми вчителями. Паралельно підтримував контакти з журналістами місцевих видань Степаном Ковалем, Володимиром Павленком, Ярославом Точем, Клавдією Левицькою, Богданом Комарницьким, Іваном Басаробом та іншими. Кожен із них дав мені не один важливий урок журналістики. До вступу в університет в мене було понад 120 публікацій – від місцевих до центральних (київських і московських) видань. Кожна публікація – окрема історія! Факультет журналістики допоміг мені сформуватись як цілісній особистості. Насамперед маю на увазі як формальні (лекції, практичні), так і неформальні контакти (семінари, лекторії, зустрічі, розмови) з викладачами Ольгою Станіславівною Федик, Володимиром Йосиповичем Здоровегою, Йосипом Дмитровичем Лосем, Стефанією Миколаївною Андрусів, Олександрою Антонівною Сербенською, Михайлом Павловичем Присяжним, Степаном Йосиповичем Вовканичом, Степаном Андрійовичем Костем, Борисом Володимировичем Потятиником, Василем Васильовичем Лизанчуком та багатьма іншими.
Викладацька та наукова робота так само колективна, як і журналістська. Тут теж важливо вміти прислухатись до цікавих думок колег, особливо більш досвідчених, уміти застосувати їхні поради, інакше не забезпечити передачу традицій. Мені пощастило, що на моєму шляху трапилися не тільки досвідчені вчені і педагоги на моєму рідному факультеті, а й представники інших журналістських шкіл – київської (професори Володимир Іванович Шкляр, Анатолій Захарович Москаленко, Наталя Миколаївна Сидоренко, доцент Олександр Гнатович Мукомела), харківської (професор Ігор Леонідович Михайлин) та багато інших талановитих і безкорисливих людей.
Отже, даючи пораду молодшим колегам, хочу сказати: прагнучи фахово розвинутись, ставте перед собою найвищі завдання. На шляху їхньої реалізації не поводьтесь зухвало, зарозуміло, неетично, вчіться слухати інших, цінуйте зроблене іншими, пам’ятайте, що найвища цінність – людина, а людина – істота Божа.
– До викладацької й наукової діяльності ви працювали на всіх журналістських постах в газетах – від кореспондента до головного редактора, від репортера до оглядача-публіциста, були й відповідальним секретарем, тобто майстром технічно-творчого газетярського ремесла, стажувалися на радіо... Не ностальгуєте? Чи горять очі від бажання знову кинутися в живу щоденну практичну журналістику?
– Мабуть, особливого бажання повернутись у щоденну журналістику немає. Вважаю, що я більш корисний як викладач із досвідом практичної журналістської роботи. Так, спеціалізація „міжнародна журналістика” при кафедрі зарубіжної преси та інформації ЛНУ має певні досягнення – десятки наших випускників працюють у центральних мас-медіа (телебачення, радіо, газети, журнали), сотні – у місцевих ЗМІ, дехто за кордоном, близько сорока - викладачі вишів, близько десятка із них – захищені (кандидати наук). Громадську позицію можна виявити і не працюючи в конкретній газеті.
– „Молодь України” – чи не єдина загальноукраїнська газета, серед дописувачів до якої й досі є юнкори, з чиїх матеріалів ми формуємо, зокрема, добірку „Молодіжне перехрестя”. Порівняно недавно, якихось років з двадцять тому, й ваш, вочевидь, вибір професії почався з малої замітки. Що б порадили сьогодні тим школярам, передусім майбутнім абітурієнтам журналістських факультетів, які пишуть лише перші дописи в газету?
– З одного боку, порадив би розвивати цікавість, виявляти ініціативу – приходити в редакцію, приносити свої доробки, просити завдання, напрошуватись на завдання з редакційними працівниками, цікавитись власними рукописами, аналізувати власні помилки, з іншого – брати участь у журналістських гуртках, школах, курсах, опрацьовувати літературу з журналістики, багато, щоденно читати – як книжок, так газет і журналів. Добре вести щоденник. Це дозволяє формувати свій стиль, манеру письма. Позиція молодого автора, потенційного журналіста має бути дуже активна й цілком осмислена, щоб збагнути, що журналістський фах – ваш свідомий вибір, а не данина моді, не тимчасове захоплення і не задоволення амбіцій родичів.
– Коли ми з вами вчилися на журналістів, було два факультети – в Києві та Львові. Тепер такі відділення є в багатьох вишах – державних і приватних, національних і регіональних. Це правильно?
– Тут немає однозначної відповіді. Очевидно, два факультети в умовах держави – замало: у Радянському Союзі цих факультетів було більше двадцяти, два з яких – в УРСР. Українські факультети завжди були на доброму рахунку. Звісно, що київська і львівська школи журналістики найдавніші (майже шістдесятирічні історії), мають найбільше здобутків. У роки незалежності з’явились школи у Дніпропетровську, Харкові, Ужгороді, пізніше – в інших містах. Це – нормально. Будь-яка концентрація – як владна, так і освітня – шкідлива, оскільки гальмує здорову конкуренцію. Однак сьогодні ми маємо понад 50 відділень чи факультетів. У деяких невеликих обласних центрах – по два-три, в деяких районних центрах... Очевидно, що про конкуренцію і підвищення якості освіти тут не йдеться, як і про потребу такої кількості фахівців. Причини такої ситуації заховані в недосконалому освітньому та науковому законодавстві, в неперервних і невдалих експериментах років незалежності, які знищують вищу освіту в Україні. У нас вдесятеро більше вишів, ніж у Франції! Я це не коментую – тільки констатую!
– У радянській Україні російськомовні газети можна було полічити на пальцях однієї руки. За Незалежності так само на пальцях доводиться перелічувати україномовні видання з редакціями в столиці держави. Чому так, чия провина, що робити?
– Я думаю, що частково відповів на це питання на початку розмови, коли згадував переформатування інформаційного ринку в Україні на початку 1990-х. Водночас головна проблема – демагогічність, безвідповідальність, голослівність політикуму в Україні (тобто сутнісно й ментально неукраїнського політикуму) часів незалежності, для якого важливі гасла й майбутній контекст цих гасел, але не майбутнє країни, не майбутнє громадян цієї країни. Усі говорять про інформаційну сферу, про українську мову. Але чим більше говорять, тим жалюгідніший стан друкованого українського слова. Більшість із них живе за принципом: після нас – хоч потоп.
– Із публікацій на сайті „Український огляд” (за 5 і 8 жовтня та 6 грудня) відомо, що після Вашого захисту надмірну увагу було приділено одній анонімці. Цей факт сколихнув усю наукову громадськість, навіть „пересварив” професуру найвідомішого столичного вишу. Яка причина?
– Після успішного захисту докторської дисертації „Українська журналістика як соціокультурна модель: ґенезис, домінанти у світовому інформаційному просторі”, який відбувся 18 травня 2009 р., я, на жаль, справді зіткнувся з нездоровими амбіціями, некоректними і тенденційними кроками проти мене, моєї родини і мого наукового консультанта, відомого теоретика журналістики проф. Володимира Івановича Шкляра. Поки в ситуації не поставлено крапки – моя атестаційна справа все ще перебуває на розгляді експертної комісії ВАК України, з метою уникнення тиску на цей орган і т.д., – я не хотів би на ній концентруватися, але думаю, що в науковому житті можуть і повинні бути дискусії та прилюдні полеміки – без цього наука не зможе повноцінно розвиватись. Так, зрештою, було і на самому захисті в Інституті журналістики КНУ, де панувала здорова атмосфера, де насамперед йшлося про науку – без вдаваної одностайності, але з обґрунтуванням різних позицій та концептуальних підходів. Мені дуже приємно, що моє дослідження підтримали провідні фахівці в галузі журналістики – члени спецради (9 із 12 присутніх), чотири офіційні опоненти і тринадцять докторів наук з України та закордону, які дали позитивні відгуки на автореферат дисертації. Мені також приємно, що про монографію „Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство” схвально відгукуються мої колеги-науковці, колеги-журналісти в Україні, Польщі та Росії, зокрема дуже популярний її електронний варіант, розміщений в Електронній бібліотеці Центру екстремальної журналістики (РФ) – теж українською мовою.
Водночас після захисту почало відбуватись щось незрозуміле: у зв’язку з анонімкою, поважно кваліфікованою у КНУ як апеляція, з’явились різкі перепади, організовані протистояння і взаємне травмування. У ситуації, що склалася, вже немає і не може бути кращих і гірших. Усі „втягнулися” у певний бруд. Єдине, що не виправдовує, а дещо заспокоює мене, - не я і не мій науковий консультант ініціювали ці речі, не ми започатковували негативні традиції заперечення зробленого і проблемного відстоювання молодими вченими права на існування в науці.
– Нині багато розмов про потребу реформувати освіту загалом і вищу зокрема. Є перший поступ у цій царині. Зокрема, так зване тестування. Урядовці також передали до ВР новий законопроект про вищу школу з багатьма новаціями як для нашої освітянської й наукової систем. Що з цього, як на ваш погляд, приживеться в нас, стане корисним, ефективним, а з чим, можливо, не треба наразі поспішати?
– Якщо відверто – більшість цих „новацій” шкідливі для освіти. Бо йдеться не стільки про поліпшення її якості, не про змістовне наповнення, скільки про зміну форми й атрибутики.
Ідея зовнішнього незалежного оцінювання (тестування) – дуже і дуже правильна. Але її постійно спотворюють – реформатори від освіти, громадські діячі, політичні партії. На сьогодні вона в наших умовах украй неефективна. Чому? Причин дуже і дуже багато, але сконцентрую увагу на основних.
З якою метою впроваджувалось ЗНО? Декларовано таке. 1. Щоб покласти край корупції при вступі до вишів. 2. Бо такі тестування вже є скрізь у світі.
Щоб з’ясувати, чи мети досягнуто, достатньо оцінити її реалізацію. Корупція поглибилась. Тепер при вступі недостатньо подати документ ЗНО – необхідно подати й середній бал шкільного атестату. Я навіть не кажу про якісь домовленості чи комерційні пропозиції в моделі „батьки – вчителі”. В одних школах педколектив принциповіший, в інших – лояльніший. Дитина у чесного принципового педагога матиме 8 балів і в чесного лояльного – 11. Це ж надзвичайно суб’єктивно! Так, у вишів відібрали право здійснювати „свої” тестування, проводити екзамени (крім творчих спеціальностей), але ж право „формувати списки” отримали середні школи. А хто мені доведе, що середня школа менше зацікавлена тут за університет? Торік середній бал не враховували, а тепер цей бал нівелює будь-яке тестування.
Далі. Хто вигадав цей „мінімум” – 124 бали. Насправді 124 бали – це щось близьке до четвертини правильних відповідей. За старою, п’ятибальною шкалою, - менше „двійки”! І з такими „результатами” багато хто стає спудеєм – або там, де низькі конкурси, або там, де є відповідні довідки про пільги... Дітей, які набирали 370-380 балів, а інколи і 400 із 400 можливих, рекомендують на контрактну (платну) форму навчання, а „двійочників” із 250-ма балами із 400 – на бюджетну. Хіба це реформа? Хіба це не корупція? А як працювати викладачам вишів, чия думка тепер нікого не цікавить, із тими, хто в радянські часи і не мріяв би навіть про технікум, а зараз навчається в національних університетах?
Візьмемо тести для ЗНО. Кілька років поспіль на всю країну один варіант з одного предмета. Нам відомо з преси, що найкращі результати з української мови та літератури демонструють кияни. Насправді фахівці ставлять під сумнів ці результати, підозрюючи „витік інформації”. Я не наполягаю, що нас свідомо обманюють, допустимо, що й справді найбільше найкращих знавців української мови й літератури в російськомовному середовищі. Зверну увагу на структуру тесту: варіанти відповідей з мови і літератури, які необхідно позначити хрестиком. Поміж тим є питання до запропонованого тексту, які справедливіше назвати питаннями з логіки або питаннями на загальний розвиток, а також (увага!) письмове завдання „власне висловлювання на задану тему” обсягом 200-250 слів (!) із приміткою про те, що висловлювання обсягом 100 слів екзаменатори не перевірятимуть! Це породжує щонайменше три речі – а) суб’єктивність сприйняття висловлювання на рівні оцінювання; б) формалізація оцінювання (не все, що велике, – добре!); в) екзаменатори працюватимуть із почерками випускників. Там де є текст, є контекст і акцент. Контексти й акценти можуть бути різні – як за суттю питання, так і спрямовані на реалізацію певних домовленостей у ланцюжку „батьки – вчителі – екзаменатори”. У тексті можна залишити „ключ” – слово, сполучення слів, розділовий знак у зазначеному місці, відсутність будь-яких розділових знаків тощо. Таким чином легко долається так звана анонімність з допомогою штрихкодувань. „Потрібні” роботи можна виявити! А коли потенційно механізм тестувань „втягує” мільйони людей – батьків, учнів, учителів, родичів, ревізорів, хіба це не може породжувати корупцію? Як на мене, ці питання риторичні!
Окремо можна говорити про перехід на дванадцятирічне навчання. Лаконічно – біг наввипередки з паровозом: не готова середня освіта до цього! 12-тирічка повинна готувати фахівців нижчої або середньої кваліфікації. Учень не повинен просто ходити до школи, він повинен отримати певний фах. Це - європейський і світовий досвід. А ми про це майже не говоримо. А чому? Бо немає ні бази, ні інфраструктури, ні фахівців. Отже, отримали не реформу, а „подовження” навчання, перевитрати державних коштів на додаткові підручники, оплату додаткових годин учителів і т.д.
Вища школа – ще інша проблема. Право самостійного набору (за суттю, а не за формою) – відібрано, я про це вже говорив. Це – великий мінус, бо не можна уявити собі жодного престижного вишу світу, де б абітурієнта могли зарахувати лише на підставі витягу з атестата про середній бал та сумнівної якості балів (наприклад, 1/3 частина правильних відповідей) із сертифікату ЗНО. Тепер виші – придатки амбіцій лобі середньої школи та її покровителів. Це величезне гальмо (на десятки років!) для розвитку науки у вишах! І нічого не вдіяти з допомогою зміни статусів університетів – на національні, наукові, дослідні. Статус – це найчастіше відображення форми, а не змісту. Для ілюстрації думки процитую одну новацію – „Методичні рекомендації щодо формування навчально-методичних комплексів дисципліни при кредитно-модульній системі організації навчального процесу”: „...студенти до початку лекції можуть отримати опорні конспекти, які являють собою комплект слайдів презентацій, роздрукованих таким чином, щоб сторінка містила кілька слайдів та поле для заміток. Такі конспекти дозволяють студентові зосередитися на демонстрації презентацій, не витрачаючи часу на копіювання зображень”. Із цього випливає, що викладачі невдовзі повинні будуть роздруковувати лекційний матеріал, щоб слухачі не втомилися записувати і не витрачали на це часу. А коли на курсі 150 студентів? Друкувати 150 конспектів?! Чиїм коштом? Праця і час кандидатів і докторів наук – ніщо проти часу високодостойних слухачів! І знову – форма важливіша за зміст! Поки викладачі вишів будуть „кинуті під ноги” – не буде жодної поваги ані до вишів, ані до профільного міністерства, ані до науки загалом. Хіба це не очевидно?
– Якщо не помиляюся, двоє ваших однокурсників тепер є народними депутатами України. Чи не маєте наміру ви спробувати себе ще й в політиці?
– Вважаю, що кожен повинен займатися тим, що йому вдається найкраще. У політиці спробувати себе і не хочу, і не зможу. Нинішня політична система не передбачає місця в ній для самобутніх, некомандних фігур. Вона базується на авторитаризмі партійних лідерів, на уніфікації поглядів та дій. Більш того, в сучасних умовах політика не може бути предметом гордості, радше – співчуття.
– У 38 років, попри щоденну наукову, викладацьку, журналістську працю, ви, крім усього, є молодим батьком чотирьох малих діток. Я б сказав, це в наші дні – подвиг, своєрідна справжня ознака патріотизму! А ви? Як виховуєте своїх дітей, чому найперше навчаєте, які риси прищеплюєте?
– Це питання дуже комплексне. Скажу лишень, що написання монографії (а це була моя шоста книжка), докторської дисертації, викладання в університеті не дозволяють у повному обсязі (як би цього хотілося) приділити себе дітям. У цьому сенсі я, на жаль, далеко не зразковий батько. У вихованні дітей завдячую своїй дружині Вікторії, яка весь свій час приділяє нашим дітям. Я стараюся бути до дітей уважним, справедливим, навчаю їх, що можна, а чого ні, що гарно, а що погано, прошу їх допомагати один одному... Ще намагаюсь забезпечувати щороку відпочинок на морі. Завжди їдемо в Болгарію, днів на 25-27. Так виходить і краще, і дешевше, ніж будь-де в інших країнах чи в Україні. На більше не вистачає. Мені стає важче відповідати своєму семирічному Богданчикові, чому йому доводиться спати під стелею, на другому ярусі, чому нам так тісно (маємо стандартну двокімнатну квартиру загальною площею 51 квадратний метр).
Тепер викладачів вишів очікує каторжна паперова робота – переробляти методичні посібники, робочі програми, готувати методичні комплекси. Ми не повинні думати, як удосконалити викладання, де взяти новий матеріал, куди (і за які гроші!) поїхати на стажування (бажано за кордон), навіть не про написання посібників і підручників (на це вже не буде ні сил, ні часу, та й не відомо, чи отримаєш „гриф” МОНУ), ми повинні переробити документацію відповідно до нових вимог. Я і мої колеги змушені цим займатись і в суботи, і неділі... Хіба є можливість повноцінно приділити себе родині? Хіба є якісь перспективи поліпшити житлові умови? Правдою є те, що сьогодні український учений... малозабезпечений. Малозабезпечена і вся його родина. А яке ставлення у суспільства до такої категорії громадян? Звісно, не найліпше.
– Якою бачите Україну в ті часи, коли наші діти отримають паспорти повноправних громадян, здобудуть фах, розпочнуть свою справу, кар’єру, доросле життя?..
– Сподіваюсь, не маріонетковою, а повноцінною національною державою, найбільша цінність якої – людина. Нині цінністю є все, що завгодно – гроші, машини, земля, нерухомість, зв’язки, становище, статус, причетність до певних угруповань, але, на жаль, не людина! Людина нічого не варта. Людину ніхто не бачить і не чує. Головний герой роману Івана Багряного „Сад Гетсиманський” Андрій Чумак вважав, що ЛЮДИНА повинно звучати гордо. Зовсім не звучить. Моя дружина недавно звернулась із приватним листом (як член багатодітної родини) до керівника міжнародного благодійного фонду „Україна 3000” Катерини Ющенко, щоб попросити про допомогу в поліпшенні житлових умов, між іншим, згадала і про мій захист. Натомість отримала відповідь із... служби протоколу та церемоніалу Секретаріату Президента України. Їй повідомили, що її звернення відправлено до... Вищої атестаційної комісії України. Це абсолютне безправ’я! Приватна переписка з громадською організацією стає доступною державним службовцям, офіційним службам! Отже, людина поки що у нас ніхто і ніщо.
Не хотілося б, щоб нашим українським дітям, зокрема і моїм дітям, як і нашим предкам багато десятиліть тому в умовах окупації і бездержавності, довелось шукати кращої долі за бугром.

Інтерв’ю вів Олег Петренко, „Молодь України”
16 грудня 2009 року

Подано повну версію інтерв’ю, опублікованого в газеті „Молодь України” 5 лютого 2010 року.