«КАПУТ» ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ, АБО ЖЕРТОВНІСТЬ ЯК ОСНОВА РОЗВИТКУ

Мар’ян Житарюк

«Капут» демократії в Україні,

або Жертовність як основа розвитку

Події 3 грудня 2013 р. в Києві – а це і голосування у Верховній Раді з вотумом довіри уряду М.Азарова, і відліт В.Януковича до Китаю, і організація провладного мітингу під Верховною Радою (фактично – поділ громадян на різні гатунки: одним, за перепустками, можна, а іншим – зась), і мобілізація «тітушок», і безсистемність керівництва опозиції з яловими походами до Адміністрації Президента, і початок судової розправи над учасниками мирних демонстрацій, а не провокаторами недільних безладів – засвідчили: українська демократія луснула як мильна булька.

За Вікіпедією та й підручниками політології, демократія – політичний режим, в якому єдиним легітимним джерелом влади в державі є народ. Розрізняють пряму демократію (управління державою здійснюється безпосередньо народом) та представницьку демократію (управління опосередковане через обраних представників).

До вчорашнього дня можна було вважати, що в Україні реалізується модель представницької демократії. В умовах політичної кризи ця модель прагне до пошуку компромісу (як це було у 1993-1994 рр., коли Президент Л.Кравчук добровільно пішов на перевибори), а не ескалації напруги шляхом залякування політичних опонентів і реалізації конфліктного сценарію (мовляв, за М.Азаровим, на ваші мільйони у нас є свої мільйони, у нас багато ресурсів для наведення ладу).

Стало зрозуміло, що демократія по-українськи – це влада однієї політичної сили (Партії регіонів), яка, мов залізобетонний моноліт, не чує та не бачить не тільки опонентів, а й мільйонні майдани по цілій країні. Тобто має народні прагнення і вимоги, особливо, якщо це голос не представників Сходу чи Півдня, в одному місці, і, навпаки, робить акцент тільки на своїх прихильників, чим свідомо розколює країну і стимулює сепаратистські настрої, що, за таких умов, будуть тільки посилюватись. Усе частіше можна почути голоси на кшталт про необхідність створення Донбаської республіки, про поділ України по Дніпру, про від’єднання Західної України тощо. А це дуже небезпечна гра політиків, які регулярно підливають масло у вогонь.

Чергове недосягнення компромісу у ВР, як і попередні (як-от щодо питання прем’єр-міністра Ю.Тимошенко) – доказ недієздатності найвищого представницького органу загалом, прагнення узурпації влади з боку більшості та приреченість опозиції.

Гноблення політичною більшість своїх політичних опонентів, нав’язування тільки своїх норм і догм, «донецьких стандартів" цілій країні з намаганням убити демократичні паростки в зародку чітко демонструє неможливість будь-якого подальшого поступу. Не буде ні відставки уряду з подачі опозиції чи вимоги Майдану, не буде імпічменту, якщо, по-перше, не буде комплексної переоцінки стосунків з боку країн ЄС та США (у т.ч. й фінансових і правових санкцій щодо українських урядовців та політиків та відміни віз для українських громадян) і, по-друге, реальної жертовності української опозиції замість водіння тисяч з Майдану з адмінбудівлі до адмінбудівлі.

Верховна Рада України не може бути правочинна, якщо у ній відсутня конституційна більшість, тобто менше 300 депутатів. Чи готові сьогодні (як і будь-коли раніше з моменту обрання ВРУ) лідери опозиційних сил – А.Яценюк, В.Кличко, О.Тягнибок та їхні однодумці – добровільно відмовитись від мандатів, як це вчора зробив Р.Забзалюк? Якщо б мандати склали всі члени опозиційних фракцій і не складали б присягу їхні соратники за партійними списками, ВРУ втратила б легітимність і перевибори були б гарантовані.

Але чи готові українські опозиціонери на жертовність, тобто відмову від депутатських мандатів? Як на мене, питання риторичне.

Зрозуміло, є чимало серйозних ризиків. Наприклад, переслідування політиків без мандатів. Але коли лідери опозиції не допускають прямої демократії (це зрозуміло, бо тоді і їм самим не гарантоване місце у представницькій демократії), то іншого дієвого варіанту запустити процес переформатування влади – не існує.

Сподівання на те, що В.Янукович відправить уряд у відставку і сам добровільно чи добровільно-примусово складе свої повноваження, - марні та утопічні. Ці сподівання мали б під собою реальний ґрунт, якщо б демократія в нашій країні не була мертвонародженим дитям в гарній обгортці як нова цукерка для замилювання очей світові (поки що ілюзію демократії так-сяк забезпечує дозовано-допустима свобода слова й плюралізм думок, ефективність яких мінімізована), та якщо б чинні опозиційні політики були б готові реально собою пожертвувати.

04.12.2013