Мар’ян Житарюк
Провал «домашнього завдання» від Європейського Союзу,
зокрема невиконання пункту про вибіркове правосуддя – з одного боку, і таємні
домовленості президентів України та Російської Федерації – з іншого, і стали
причиною, мовою офіційних риторів, «призупинення» європейської інтеграції
офіційного Києва, або ж її розвороту на 180 градусів у бік Москви. Різка зміна
зовнішньополітичного курсу держави не тільки шокувала політиків ЄС, а й обурила
значну частину українського суспільства, авангардом якого стало студентство.
Попри прогнозовані негативні очікування, студенти
університетів, інститутів і коледжів упродовж тижня страйкували й мітингували,
вимагаючи, попри все, підписання 28-29 листопада парафованих раніше
домовленостей. Але цього не сталося. Провал Саміту у Вільнюсі став сигналом для
молоді, цієї найактивнішої, наймобільнішої та найперспективнішої частини
українського суспільства, проігнорованої і обуреної діями офіційних чинників і
початком згортання неполітичного Майдану (без керівництва з боку лідерів
політичних партій). Але в ніч з 29 на 30 листопада українська влада силами спецпідрозділу
«Беркут» вирішила «зачистити» (слово споріднене з путінським лексиконом часів
активної фази війни в Республіці Ічкерія) Майдан Незалежності. Маючи значну
кількісну перевагу, озброєні спецзасобами і в повних бойових обладунках,
міліціонери спочатку накинулись на сонних протестувальників, а потім узялись
добивати поранених і тих, хто втікав і не чинив жодного опору. Особливо
жорстоко поводились із журналістами й операторами, які професійно виконували
свою роботу [Євромайдан розігнали.
Побоїще // http://www.youtube.com/watch?v=JoTvgD_mgJU&oref=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DJoTvgD_mgJU&has_verified=1].
Про події 1 грудня в Києві побитий журналіст польського журналу «Журнал
думок» Павло Пеньонжек [Избитый
польский журналист хочет судиться с «Беркутом // Конфликты и законы. – 2013. –
3 дек. // http://www.k-z.com.ua/pravovoi-aktsent/28671-izbityj-polskij-zhurnalist-khochet-suditsya-s-berkutom;
Кабачій Роман. Павел Пеньонжек: «На
Банковій був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів»: Інтерв’ю //
Інститут масової інформації. – 2013. – 10 груд. // http://imi.org.ua/analytics/42432-pavel-penonjek-na-bankoviy-buv-ne-rozgin-demonstrantiv-a-rozgin-jurnalistiv.html]
слушно сказав, що це був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів.
Завдяки телебаченню та інтернет-журналістиці, соціальним
мережам світ дізнався про криваві події в Києві. Спершу – про розгін студентського
Євромайдану 30 листопада, а потім (від 1 грудня 2013 р.) – і стихійного,
соціального, соціально-гуманітарного, ідейного феномену, меншою мірою –
політичного некерованого явища під умовною назвою «Антивладний Майдан».
Журналісти і журналістика з її технічними можливостями і каналами масової
комунікації (нові медіа) засвідчили й популяризували унікальне і водночас
парадоксальне явище – мирний ідейний протест, іноді надто карнавалізований. Як
показує час, цей протест, попри його грандіозний розмах, достатньо неефективний
через відсутність єдиного центру ухвалення рішень, розбалансованість зусиль між
його учасниками.
Новітня політична історія України та Східної Європи стала
досягненням глобального суспільства з огляду на те, що українська влада не
заборонила журналістську діяльність. Я не кажу, що це можливо де-юре, але не
виключаю спроб реалізації де-факто.
Українська ситуація, на відміну від європейських
традицій, унікальна у своїй непередбачуваності та непоступливості. У
демократичних державах, де громадянське суспільство – не красивий вислів, давно
відбувся б реальний і ефективний діалог (полілог) сторін, спрямований не тільки
на пошук компромісу з метою тимчасового перемир’я, а й на встановлення
політичного консенсусу на майбутнє. Не виключено, що, в умовах делегітимізації
політичної влади, були б і відставки урядів, і перевибори парламентів. Але не в
Україні, де «демократичні цінності», «свобода слова», «європейське майбутнє»,
«громадянське суспільство» і подібні крилаті вислови поки що не є реальністю, а
тільки красивими епітетами, які ні до чого не зобов’язують. З огляду на реальні
події, українські чиновники, навіть «на шляху до Європи», можуть дозволити собі
здійснення кулуарних домовленостей з РФ за спиною своїх європейських партнерів.
Ці ж чиновники, під акомпанемент розповідей про «плюралізм думок», не
соромились віддавати такі команди бійцям спеціального призначення, військам
внутрішніх справ і звичайній міліції, виконання яких сприяло встановленню
антирекорду з кількості побитих і покалічених журналістів – перше місце в
Європі після війни в Югославії. Ці ж чиновники не збираються нести ні юридичну,
ні моральну відповідальність, на що вказують інші події, зокрема побиття
Ю.Луценка, колишнього міністра внутрішніх справ.
Масові і жорстокі побиття журналістів, опозиційних
політиків та мирних громадян в українських реаліях – не випадковість, а чіткий
сигнал іншим працівникам мас-медіа з метою подальшого утримування від виконання
своїх професійних обов’язків. Ігнорування величезного, в т.ч. і міжнародного,
резонансу демонструє пошук інших варіантів боротьби з мас-медіа, впливу на
мас-медіа. Як варіанти – судові і фізичні розправи над політично активними
журналістами (А.Дзиндзя, Т.Чорновол), опозиційними редакціями («Вечірні вісті»,
INTV і Cenzor.net [«Репортери без кордонів» засудили напади на офіси
опозиційних ЗМІ // Радио «Свобода». – 2013. – 10 груд. // http://www.radiosvoboda.org/content/article/25195620.html]),
зміна формату – прямий ефір на запис! – найбільш рейтингового політичного
ток-шоу країни «Шустер live» [Телепродакшен Савіка Шустера припинив існування
// Захід.нет. 2013. – 28 груд. http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?teleprodakshen_savika_shustera_pripiniv_isnuvannya&objectId=1300109].
Але найбільш небезпечною і найбільш прихованою є масова маніпуляція, зведена до
корекції інформаційної політики в бік віддалення від народу. Власники
медіа-холдингів і провідних телеканалів, догоджаючи владі (за винятком «5
каналу», телеканалу «24»), очевидно, неспроможні тверезо оцінити ситуацію і
передбачити наслідки. Тим часом електронні медіа висвітлюють Майдан все менш
зацікавлено, доволі прохолодно, іноді за принципом «якщо говорити – то про
погане». Проте електронні ЗМІ все ще роблять спроби зберігати пристойний вигляд
при нечесній грі, тобто говорити про Майдан бодай щось (про побут, що їдять, де
сплять його учасники). Натомість друковані ЗМІ взагалі практично перестали його
висвітлювати.
Парадокс полягає і в тому, що в той час, коли весь
цивілізований світ (країни ЄС, США, Канада) цілодобово здійснюють моніторинг
ситуації в Україні, висловлюють небувалу досі моральну, психологічну і правову
допомогу учасникам акцій протесту та українському народові загалом (дехто
вважає, що цього недостатньо), в самій Україні медіапідтримка учасників мирних
протестів активно згасає. Мовчить українська преса і про Мюнхенську конференцію
(9-10 січня), присвячену Україні. Свого часу у Республіці Польща медіапідтримка
руху «Солідарність» була суттєвіша і триваліша. У цьому контексті можна було б
вести мову і про суттєві проблеми імплементації медіазаконодавчих норм у
журналістській практиці України, і про концентрацію медіа в руках олігархів
(але це доволі широкі, окремі теми).
На противагу традиційним ЗМІ, сталий інтерес до Майдану,
внутрішньополітичної ситуації, міжнародних чинників виявляють нові медіа –
переважно інтернет-медіа. Маю на увазі як інтернет-видання, блогосферу, так і
електронні версії традиційних ЗМІ, які іноді суттєво різняться або значно
доповнюють основні ефірні випуски чи надруковані екземпляри. Наприклад, новинні
стрічки навіть тижневиків оновлюються практично щогодинно – як короткими
інформаційними повідомленнями, так і аналітикою, фото- та відео репортажами,
прямими ефірами, коментарями фахівців і звичайних читачів…
Втративши пильність і відповідальність, найвище політичне
керівництво в Україні веде відкриту боротьбу не тільки зі своїм народом, але
також і з європейськими та американськими політиками (як доказ – список персон
нон-грата), представниками вітчизняних та зарубіжних ЗМІ, ніби не розуміючи
складності ситуації: українська держава зокрема, як і Європа загалом, стала
заручником геополітичного протистояння по осі «Азія – Європа», читай «РФ
(Митний Союз) – ЄС». Попри те, що на континенті порушено спокій, що Україну
перетягують на «орбіту» Росії, гадаю, що українська справа в цивілізаційному
вимірі ще не зовсім програна. Наведу тільки дві пари гіпотез та аргументів.
1. Гіпотеза. В інформаційну епоху протистояння влади і
ЗМІ може мати тільки короткостроковий ефект.
Аргумент. Глобальні інформаційні зв’язки сприяють
прискоренню інформаційних обмінів, корекції традиційної пострадянської моделі
«влада – преса – суспільство» (коли влада все ще намагається контролювати
мільйони) і впровадженню нових: притаманної плюралістичному суспільству –
«суспільство – преса – влада», або ж медіатизації політики – «преса –
суспільство – влада» [Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК
як політичний процес // Публіцистика і політика. – Вип. 1(4). – К.: Грамота,
2007. – С.7-31]. Плюралістична модель віддає перевагу громадянському
суспільству, адже воно повинно контролювати владу за параметрами ефективності
та професіоналізму. Унаслідок складних процесів впливу глобальних інформаційних
зв’язків на стандартизацію і синхронізацію культурних моделей в різних країнах
світу глобалізується медіакультура [Филатова О. Социология массовой
коммуникации: краткий глоссарий // http://voluntary.ru/dictionary/581/word/globalizirovanaja-mediakultura].
2. Гіпотеза. Нові медіа кардинально трансформують
медіакультурний спектр і медіакультурну дійсність.
Аргумент. Достатньо звернути увагу на малюнок, де подано
порівняльні характеристики видів мас-медіа наприкінці ХХ століття і сьогодні [Житарюк
М.Г. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство: Монографія. –
Львів, 2008. – C.58].
Нові медіа активно функціонують і виконують свої функції,
які дещо доповнюють традиційні журналістські, наприклад: освітня,
мобілізаційна, адресно-орієнтована. Завдяки технічній доступності (комп’ютери,
планшети, смартфони) і технологічним рішенням (цифрові мультимедіа), можливості
цих засобів масової інформації практично зрівнюються з можливостями засобів
масової комунікації. Фактично вони необмежені: гіпертекстуальність, соціальні
мережі, прямі відеотрансляції, блоги, сайти та «живі» журнали, електронна
пошта, скайп, мультимедійні бібліотеки, архіви, банки даних, реклама,
інтернет-банкінг, інтернет-магазини, розваги тощо.
Написане у приватному блозі, на «Фейсбуці» чи у
«Твіттері» миттю стає надбанням величезної аудиторії. Прискорена трансформація
мовних символів і знаків, зручність і швидкість доставки повідомлень, високий
ступінь дублювання, масовість, мобільність – це далеко не повний перелік позитивних
змін і характеристик (звичайно, чимало й негативних, але зараз не про це) нових
медіа порівняно з традиційними ЗМІ. Усілякі новації вже сьогодні дозволяють
кожному медіалюбителю реалізовуватись як кореспондентові і не позбавляють таких
можливостей професійних журналістів, політологів, соціологів, філософів,
істориків…
Поєднуючи у собі всі три види традиційних ЗМІ (пресу,
радіо і телебачення), нові медіа творять сучасний культурний феномен на основі
діалогічності між адресантом і адресатом з подальшою заміною ролей, що само по
собі нейтралізує центри впливу на моделі інформування, розбалансує потужні
канали медіа пропаганди й реалізує мозаїчний принцип комунікації.
Головний висновок щодо трансформації дійсності з
допомогою Слова полягає в тому, що медіакультура перестає бути характеристикою,
а стає соціокультурним чинником національної політичної системи в контексті
глобальних геополітичних процесів.
10-11.01.2014
Немає коментарів:
Дописати коментар