Як починалась перша міська газета у Новому Роздолі…

Як починалась перша міська газета у Новому Роздолі…

У місті мого дитинства і юності – в Новому Роздолі – популярною була миколаївська районна газета «Ленінська зоря» (згодом – «Громада»), працівники ВО «Сірка» читали «багатотиражку» «Радянський хімік». Але своєї, міської, газети до 1991 р. мої земляки не мали. Тридцятитисячне місто заслуговувало на свій часопис...

Коли днями колеги повідомили, що на черзі ювілейний випуск газети «Вісник Розділля», одразу навіть не повірилось… Далеко неоднозначні відчуття – перемішалось сумне і радісне, обнадійливе і тривожне. Як-не-як – від заснування газети минає 25 років. А все було, наче вчора.

Пригадую, як у грудні 1990 року мене, студента-третьокурсника на денній формі навчання, запросив у редакцію Василь Кіндрацький – перший редактор. Запросив, подарував «пробне» число газети – і виїхав більш як на місяць у турне Північною Америкою у складі відомого хору… Хоча у мене вже був певний досвід серйозної роботи в газеті – за півроку до цього на виробничій практиці, будучи відповідальним секретарем, доводилось керувати виходом у світ чортківської «Зорі комунізму», яка мала найвищий разовий наклад з-поміж усіх районних газет Тернопільщини (понад 18 тисяч примірників) районної газети в Чорткові на Тернопільщині. Тоді на підставі угоди між факультетом та редакцією, яку очолював Зіновій Фрис, зважилися на небачений на той час експеримент: усю редакцію (включно із радіо) у Чорткові відправлено на місяць у відпустку, а на їхнє місце прийшли 13 студентів-журналістів. За цей час ми випустили 12 чисел газети, а на її шпальтах провели «референдум» щодо майбутньої назви. Найпопулярнішою у читачів був «Голос народу». За це З.Фрис і втратив невдовзі посаду, хоч газету і справді за лічені місяці перейменували на «Голос народу».

Зрозуміло, у мене був певний досвід, як і енергія, запал, бажання щось творити. Але невдовзі прийшло розуміння, що цих рис вистачить ненадовго. Після «прийняття справ» у рідному місті з’ясувалось, що в надбанні новоствореної газети – друкарка міськради в невеличкій кімнатці з дуже старими меблями. Оскільки, крім мене і фотографа Сергія Євдокимовича Винокурова, в редакцію була запрошена також студентка Віра Власюк, то приміщення «редакції» у міськраді мало сенс хіба що напередодні підготовки випуску, перед поїздками у Стрийську районну друкарню, щоб додрукувати те, що не встигли надрукувати вдома. Задуми, ідеї приходили переважно в переповнених автобусах «Львів – Новий Розділ» - по дорозі на іспит або з іспиту (тоді ще маршруток не було), а вдома, у батьківській квартирі, їх терміново треба було реалізовувати як окремі матеріали, добірки, «накидати» макет. Потім усе це «надбання» (матеріали, фотографії і макети сторінок) ми з Сергієм Євдокимовичем або Вірою відвозили у Стрий.

У друкарні працівницям набірного цеху доводилось упродовж дня набирати цілу газету на лінотипах, метранпаж – верстав, а ми, майбутні журналісти, спершу в очікуванні гранок і шпальт, закінчували дописувати «в номер» або ж готували щось у наступне число, а згодом – здійснювали першу і другу коректуру, підписували газету «До друку! У світ!». Принагідно зазначу, що ні комп’ютерів, ні інтернету, ні мобільних телефонів не було і близько. Але була велика надія, що СРСР розвалиться, а Україна стане повноцінною державою.

Стрийська районна друкарня була й залишається кущовим центром поліграфії в регіоні. Жидачівська, Сколівська та інші газети передавали кур’єром готові плівки, з яких можна було відразу виготовити цинкографічні пластини і починати друк. Стрияни мали поряд свою редакцію, а ми, новороздільці, мов ті приблуди, просилися у прийми безпосередньо в друкарні. І нас зустріли по-приятельськи. Нас побачили і почули. Ми були неймовірно вдячні працівникам друкарні, які виділили нам невеличку не то кімнатку, не то комору зі столом і лампою. Без цього навіть важко собі уявити процес верстки, коректури, редагування. Хіба що у коридорах і на колінах…

У січні 1991 р. стояли люті морози. Добирались автобусом Новий Розділ – Стрий, який то їхав, то не їхав через дефіцит палива або через різдвяні свята. Двічі, пригадую, газету надрукували надто пізно, близько 23-ї год., то ми з С.Винокуровим її потягнули (у спакованих пачках!) в електричку до Розвадова. Одного разу встигли на якийсь «робочий» автобус із другої зміни, а іншого – по нас виїхав на своїй приватній автівці (здається, на «Жигулях») міський голова Святослав Васильович Ключник. Наступного дня, бувало, доводилось їхати складати іспит в університеті.

У такий спосіб двоє студентів і фотокор випустили перші, здається, п’ять чисел. Не пригадую, чи нам щось заплатили. Можливо, що й ні. Але це неважливо. Мені стало зрозуміло, що навчатись на стаціонарі і водночас працювати в газеті, - і складно, і немає сенсу. Але це журналістське хрещення, вважаю, було успішне. Воно потім допомогло мені використовувати набуті в екстремальних умовах і непередбачуваних ситуаціях знання під час праці в інших виданнях – «Українському слові», «Молоді України», «Високому Замку», «Молодій Галичині», на факультеті журналістики у Львові, де спершу написав кандидатську дисертацію (захистив 1997 р. у Києві), а згодом і докторську (2009), при написанні і підготовці семи книжок.

…Так сталося, що газета «Вісник Розділля» - не просто перше видання моїх земляків, а й обличчя цього міста. Про обличчя мусять дбати не тільки редактор і журналісти – вони насамперед літописці подій та хронікери життя, а й міська громада та влада. Певний досвід роботи журналістом, у т.ч. й за кордоном, дозволяє мені сказати: переважно гарні місцеві газети є там, де громада згуртована і має мету.

Щиро зичу цього і «Вісникові Розділля», і Новому Роздолу!

Мар’ян Житарюк

Підготовлено на прохання колег із "Вісника Розділля"

03.12.2014