субота, 26 листопада 2016 р.

БІЛЬШОВИЦЬКА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ І ГОСПОДАРСЬКА РУЇНА В УКРАЇНІ – ОСНОВА ОРГАНІЗАЦІЇ ГОЛОДОМОРУ НА НАЦІОНАЛЬНІЙ ОСНОВІ


Мар’ян Житарюк,
доктор наук із соціальних комунікацій, професор, професор кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка

Більшовицька колективізація і господарська руїна в Україні – основа організації голодомору на національній основі

Публікацію підготовлено на основі опрацьованих підшивок львівської газети «Діло» 30-х рр. ХХ ст., переосмислення власних наукових публікацій, насамперед брошури «Московська режисура голокосту…»[1] і монографії «Четвертована, але жива…»[2], публіцистичних виступів у часописах «Молода Галичина», «Українське слово», «Креденс» з нагоди сумних роковин планетарної трагедії – ґеноциду проти українців.
Присвячено світлій пам’яті усіх жертв тоталітаризму.

Колективізація сільського господарства – ніщо інше, як переведення селянського господарства з приватнокапіталістичного на колективно-соціалістичний спосіб виробництва[3]. У більшовицькому виконанні – насильницьке переведення. Це засвідчують і факти. Якщо в 1928 році існувало 9734 добровільні колгоспи, яким належало лишень 2,5 відсотка всіх господарств та 2,9 відсотка землі[4], а план І п’ятирічки УССР, затверджений у квітні 1929 року, передбачав колективізувати кожне четверте господарство, то вже 17 листопада 1929 року пленум ЦК ВКП(б) постановив, що Україна повинна протягом найкоротшого терміну дати зразки організації великого усуспільненого господарства.
Керуючись цією постановою, листопадовий пленум ЦК КП(б)У та уряд УССР (постанова від 25 грудня) прагнули до жовтня наступного року колективізувати 21,6 відсотка землі. Але чергове втручання з Москви – постанова ЦК ВКП(б), датована 5 січня 1930 року – змушувало у черговий раз прискорити колективізацію сільського господарства України, щоб в головних зернових районах закінчити її впродовж одного-двох років, а також «ліквідувати куркуля як клас», яка очолить опір запровадженню нових методів господарювання. 112 тисяч комуністів і понад 10 тисяч робітників[5], направлені в сільську місцевість, не маючи найменшого досвіду господарювання, призначались головами колгоспів та сільських Рад.
У березні ж 1930 року колективізовано відповідно 5 і 70 відсотків[6]. Траплялися випадки усуспільнення навіть курей та домашнього посуду. Тому не дивно, що це викликало значні заворушення серед селян і реакцію на дію останніх Сталіна, який у статті «Запаморочення від успіхів», надрукованій у «Правді»[7], наказав зупинити примусову колективізацію. Після постанови ЦК ВКП(б) від 15 березня 1930 року, яка дозволяла залишати колгоспи, майже половина українських селян їх покинула. Це не влаштовувало як більшовицький уряд УССР, який в листопаді того ж року постановив збільшити відсоток колективізованих господарств до 70, так і ЦК ВКП(б), який на своєму грудневому пленумі збільшив цифру до 80.
Другій хвилі колективізації, розпочатій взимку 1931 року, чинився шалений опір: у кожному десятому колгоспі селяни (а не ліквідовані 1930 року куркулі!) псували техніку і різали худобу («і ті, що записалися до колгоспу, і ті, що залишилися поза ним. Різали биків, корів, овець і найбільше свиней... Навіть коней люди старалися позбути, щоб не здавати в колгосп»[8]), у кожному другому – нападали на активістів, у багатьох селах влаштовувались бунти і повстання.
Для прискореної індустріалізації не вистачало коштів, які можна було отримати шляхом збільшення експорту сільськогосподарських продуктів, заготовлених по дармових цінах. Тому-то після ліквідації «куркулів», колективізація «середняків» велася за принципом: «Або в колгосп, або на Соловки». Агітатори схиляли людей до думки, що «невдачі колгоспного руху залежать від кулацької «контри»[9], яку для загального блага слід висилити, а майно їх віддати на майбутній колгосп. У такий спосіб «розкуркулювали» найліпших господарів, руйнуючи як їхнє життя, так і народжені з примусу господарства[10].
Окрім політичного тиску, представники нової, комуно-більшовицької, влади здійснювали фізичні та економічні важелі впливу на селян. Тоді, коли індивідуальники мали здавати по 300-450 пудів зерна, колгоспники взагалі звільнялись від цього податку, коли для індивідуальників встановлено грошовий податок у розмірі 7-70 відсотків од прибутку, для колгоспників – 5-7 відсотків.
Нерідко пропагандисти сільської перебудови вдавалися до відвертого обману: «Як не хочете йти до колгоспу, то совітська влада пропонує вам заснувати скотарське товариство», в якому кожен матиме по дві корови і продаватиме, як «збудуємо гарні короварні», масло та сири за кордоном[11].
Все це переконує в тому, як політична неоднозгідність, породжена, з одного боку, національною українською індивідуалістичною традицією, для якої колективізм чужий і далекий, та, з іншого боку, господарсько-фінансовими міркуваннями, призводила до насильства і терору органами влади, що переконливо засвідчувало лукавість більшовицької демократії, начебто ґарантованої Конституцією Радянського Союзу.
Про свідому експлуатацію України і голод, штучно викликаний односторонньою більшовицькою політикою, що зрослася чи трансформувалась у державну, свідчать цифри. Врожай зернових в Україні становив 27 відсотків від усього врожаю СССР, проте українська частка хлібозаготівель дорівнювала 38 відсоткам[12]; з 1400 мільйонів пудів зернових продуктів, які мало дати сільське господарство цілого Радянського Союзу, одна Україна мусіла дати 434 мільйони пудів[13]. Хоч «людність України творить тільки около 19 відс. населення цілого СРСР, то, проте, ця людність платить аж 31 відс. сільськогосподарського податку!»[14].
З багатьох «шедеврів» законотворчості слід виділити закон «Про охорону соціалістичного майна» (ухвалений 7 серпня 1932 року, який дозволяв навіть розстрілювати селян за жменю вирощеного зерна) та постанову «Про зміцнення колгоспів» (ухвалену 30 січня 1933 року), що передбачала повну конфіскацію власності і заслання для тих, хто ще не у «колєктиві».
Незважаючи на те, що населення України «опинилось перед весняною сівбою без зерна», а навесні 1932 року «МАЙЖЕ ПОЛОВИНА ПОЛЯ ЛЕЖИТЬ НЕ ОБРОБЛЕНА»[15] (виділення не наше, – М.Ж.), з допомогою політвідділів таки було завершено остаточну колективізацію.
З економічного і національного огляду, в українському селі завжди була головна сила України, з якою Москва нічого не могла зробити. І тільки з часів «колективізації», що руйнувала її вікову силу, прийшла загроза самому існуванню українського народу. Пропагандистські виступи як безпосередньо в Радянському Союзі, так і поза його західними кордонами (зокрема, книжка англійки Честерсон[16]) з описами земного раю у царстві Сталіна не переконували, а тільки демонстрували більшовицьку гру з національними, релігійними, політичними, господарськими почуттями, визначаючи ступінь лицемірства й цинізму залежно від кількості і рівня облаштунку колгоспів «на показ» чужоземцям неподалік великих міст (як-от Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава). Ці так звані колгоспи утримували державним коштом, оскільки всі колгоспники в ньому – комуністи[17].
Про наведені цифри і факти в Радянському Союзі було заборонено говорити навіть у 80-ті рр., а західноукраїнська преса, зокрема й «Діло», адекватно писала соціально-економічний і політичний портрет нового ладу, синхронно з усіма подіями і явищами життя. Парадоксально, але факт: завдяки об’єктивності багатьох засобів масової інформації Галичини і зарубіжних держав, громадяни європейських країн, українці в Польщі були краще поінформовані про ситуацію в Радянській Україні, ніж громадяни СРСР.
*     *     *
Під більшовицькою владою Україна зубожіла, оскільки кошти, вкладені в сумнівні фабричні підприємства, що не мають інтернаціонального збуту через неякісний товар, не дорівнюють знищеним більш-менш реальним вартостям сільського господарства. Ситуацію не змінила навіть участь близько 10000 іноземних інженерів, з яких – понад 6000 німців. Адже через брак валюти з боку замовників, висококваліфіковані фахівці почали масово залишати СРСР[18].
Загальна криза і передчуття голоду спонукали більшовицьку владу дозволити колгоспам приватну торгівлю, що цілком суперечило попередній політиці (адже раніше за це засилали на Соловки!). Не перекручуючи запевнень офіційної Москви дозволити приватну торгівлю, М.Данько у черговому памфлеті «Більшовицька весна» (червень 1932 р.), іронічно узагальнює, ставлячи діагноз хронічному станові радянського суспільства, турботливість комуністів обладнати приміщення для колгоспних крамарів, а передовсім – агітацію у пресі «за дозвіл яєць, сира, масла, молока та інших засобів поживи, яких давно вже не мають села, видушені більшовицькими реквізиція ми»: «І незабаром будуть засилати на примусові роботи за «саботаж» радянського торгу селян, які не мають що вже продавати», або за те, що вони не розводять, а смажать присланих на розплід кріликів.
Більшовицьку політику стосовно неросійських народів до 1934 року можна порівняти з політикою австрійських ґабсбурґів, адже вона толерувала національні форми, винищуючи національний зміст.
Журналіст «Ґазети Польскої» Отмар-Берсон, виступаючи з доповіддю «Еволюція націологічної політики в Совітах» в Інституті національних дослідів, навів такий штрих про радянську дійсність в Україні: «Можна було навіть не-москалеві командувати кепсько збройною дивізією, але за думання по національному – карно розстрілом»[19].
Проводячи паралелі між українською боротьбою за незалежність і боротьбою поляків з російським царатом, та зазначаючи, що «нижчі від москалів культурно народи на цій політиці виграли, але народи, що своєю культурою москалів перевищать, перейшли дійсно мартирольоґію» , Отмар-Берсон висловив переконання: «Колєктивізація і реквізиція – посилили значно потенціял націоналізму серед українського селянства».
Останню думку польський журналіст ілюструє враженням, яке справив на нього «сивий симпатичний дядько, що стояв біля трибуни закордонних журналістів» на відкритті Дніпрельстану: «Хай собі елєктрику заберуть до Москви, а хліб залишать на Україні». Для Отмара-Берсона не таємниця, що «на Великій Україні й Білоруси жиди сповняють ролю русифікаторів з таким запалом, якого часто бракує москалям», тому «якби хто говорив сьогодні селянам на Україні про отаманів, може його висміяли б, але колиб хтось крикнув: «Не дайтеся москалям!» то його негайно вибрали б отаманом»[20].
Ми не прагнемо зачіпати представників конкретних національностей, які здійснювали більшовицьку експансію України зокрема у 30-ті рр. ХХ ст. (адже тут «відзначились» навіть українці, які виконували злочинні накази і розпорядження комуно-більшовицької влади). Проте як дослідник ми не можемо проігнорувати найбільш типові думки, що мали місце у світовій та польській пресі, зокрема у львівському часописі «Діло».
Ґеноцид проти українців – реалізація національної політики Москви (у дзеркалі світової публіцистики)

Голод переважно зумовлюється неврожаєм, стихійними причинами та недостатньою господарською організацією і системою постачання. Завдяки відносно сприятливому господарському становищу, раніше голод в Україні траплявся не так часто і мав переважно місцевий характер – у степовій частині, на Поліссі і в гірських районах. У Російській імперії голодуючим допомагав уряд, земства і філантропічні товариства.
У першій половині ХХ століття голод став невід’ємним атрибутом українських земель. Так, на початку 1930-х рр. хронічне недоїдання існувало в гірських районах, в Закарпатті, а 1935 року – в Південній Бессарабії. Ні польський, ні чехословацький, ні румунський уряди достатньо не допомагали голодуючим. Але найтяжча і найтрагічніша доля спіткала українців у радянському «раю» (як метафорично охрестили СССР засоби більшовицької пропаганди). Неврожай 1921 року (внаслідок посухи зібрано лише 35 відсотків звичайного врожаю) на фоні реквізиції зерна – виконання непомірно високого «продподатку» – призвів до голодування 36 %, а в Запорізькій губернії – 78 % населення і близько 500 тисяч померлих та поширення таких важких хвороб, як тиф і холера[21].
Через десятиліття – у 1932-1933 рр. – голод був викликаний політичними причинами, внаслідок чого, за різними даними, померло від 2,5 до 15 мільйонів людей, переважно селян-українців. Енциклопедія Українознавства пише, що максимальну цифру – 4-5 мільйонів або 15 % усього населення України – подають Д.Соловій, М.Приходько, В.Г.Чемберлен; К.Меннінґ вважає, що загинуло 10 % усього сільського населення, а В.Кубійович називає 2500000 загиблих.
У закордонних виданнях оприлюднювались думки, що стверджували значно більші жертви. Наприклад, англійська «Daily Express» (6 серпня 1934 року), в публікації «Жахливе становище України», пише, що «...за останнiх 18 мiсяцiв вигинуло на Українi вiд голоду 6 мiльйонiв селян – внаслiдок того, що бiльшовицький уряд забрав вiд них збiжжя»[22].
Японський десятиденник «Часопис приятелів людства» (наклад 1 мільйон 200 тисяч примірників), цитуючи британський «Daily Telegraph», повідомляв, що за шість останнiх мiсяцiв у пiвденнiй частинi Росiї, тобто на Українi i на Пiвнiчному Кавказi, померло з голоду 10 мiльйонiв людей[23].
Офіційний швейцарський німецькомовний орган «Der Bund» від 11 березня 1934 року у статті свого варшавського кореспондента «Російська дійсність» називає ще страшніші цифри: «Пiд час минулорiчного голоду згинуло не як подає совiтський уряд, 6 мiлiонiв, але щонайменше 15 мiлiонiв людей»[24].
Хоч дані про смертність, подані в «Енциклопедії Українознавства», дуже приблизні і досить занижені (це пов’язано насамперед з тим, що стаття «Голод» (С.405-407), написана у 1950-ті рр., коли в Радянському Союзі заборонялося навіть згадувати про голодомор 1932-1933 рр. і її цифрову основу статті складали застарілі відомості), «Велика Радянська Енциклопедія» взагалі не згадує про геноцид проти української нації, чим, по-перше, фальсифікує історичне, політичне і господарське минуле, і, по-друге, прищеплює міф про безальтернативність комуністичного ладу: «Науковий аналіз і історичний досвід показують, що голод можна повністю здолати в результаті соціалістичної перебудови суспільства»[25].
Нині штучно створений голодомор на Великій Україні досліджений настільки, що можна назвати не тільки приблизне число жертв – 7-9 мільйонів. Міжнародна комісія із розслідування голодомору 1932-1933 років в Україні під головуванням шведського і бельгійського професорів Джейбоба Сандлера і Джо Верковена (у її складі працювали також інші професори – англієць Дженеральд Дженнер, француз Жорж Лебас Осер, арґентинець Рікардо Левін, американець Ковей Т.Олівер і канадець Джон Пітерн) свої висновки і підсумковий звіт оприлюднила ще 1990 року, зазначивши, що «Радянська Росія (Горбачов) відмовилась направити свого представника до складу комісії для надання допомоги у розслідуванні причин голодомору»[26].
Ця Комісія називає п’ять причин голодомору: «1. Вивезення зерна з України із Урожаю 1932 року до останнього кілограма внаслідок пограбування селян бригадами активістів із числа членів так званої партії ВКП(б) (сучасна компартія), комсомольців, комнезамів (червона мітла). 2. Колективізація. 3. Розкуркулювання. 4. Денаціоналізація. 5. Ґеноцид».
Члени Комісії дійшли до висновку, що від голодомору померло 12 мільйонів осіб, а ще 3 мільйони вивезено з України до Сибіру, на Урал і в райони Крайньої Півночі.
Кваліфікуючи все це злочинами проти людства, Комісія називає винних. Так, головними ідеологами голодомору були Лєнін, Сталін, керівниками – Каганович, Молотов, виконавцями – шеф українського КДБ Балицький, голова РНК Чубар, перший секретар ЦК компартії України С.Косіор, голова ВУЦВК Г.Петровський.
Розумним людям у цілому світі факт штучного Голодомору і Геноциду проти українців давно відомий. Невідомим він є поки що сучасним українським комуністам на чолі з П.Симоненком (для нього фактами є лише те, про що писала партійна радянська преса), значній частині «регіоналів» на чолі з В.Януковичем, які через власну неосвіченість і страх перед Кремлем відверто демонструють неповагу до українського законодавства, російським політикам і владцям, які під протекторатом В.Путіна здійснюють спробу реанімації культу Й.Сталіна.
До цього залишається тільки додати, що до організованої трагедії всього українців в УРСР, за різними даними, було від 28 до 32,5 мільйонів. Тобто майже половину нації було знищено впродовж лишень двох років! А «каральний меч» нового ладу не оминув жодної родини, навіть наскрізь комуністичної! Не дивно, що цим обурювались всі українці, що жили західніше Збруча, представники інших європейських і позаєвропейських держав – тільки не найвищі політичні діячі.
Коментуючи карту українських земель поміж чотирма державами, празький тижневик «Господарський розгляд» у статті «Болюча Україна» наводить доволі цікаві дані (таблиця 1)[27]:

Території
Площа
(у квадратних кілометрах)
Населення
(у мільйонах)
Адміністративна одиниця України в СРСР
451800
32,5
Українські землі в СРСР за межами УРСР
575400
38,3
Північно-західні землі у Польщі
66700
3,0
Галичина
55700
5,4
Українські землі в Румунії
17600
1,2
Підкарпатська Русь
11400
0,63
Українська Словаччина
3500
0,02

Тут не враховано українського населення, що волею долі опинилось далеко за межами Батьківщини. За радянською статистикою від грудня 1926 р., понад 2 млн. українців проживали в Сибіру і на Далекому Сході. На таблиці 2, складеній за публікацією «Міста в Азії з українською людністю»[28], це видно краще:

Назва краю
Українське населення (у мільйонах)
Сибірсько-козацький край
1,5
Сірий Клин
0,15
Зелений Клин
0,3
Інші частини Сибіру і Туркменистан
0,2

Свідчення ще живих очевидців «мирної і тихої» національної трагедії[29] , приховувані впродовж десятиліть офіційні матеріали, оприлюднені останнім часом, а також повідомлення західноукраїнської (бо радянська комуністична у кращому випадку мовчала) та закордонної преси[30], розгляд українських справ у західних парламентах і запізніла, проте активна діяльність чужинних та еміграційних українських допомогових комітетів дозволяють сучасним дослідникам з великою точністю відтворювати минуле, окреслювати ситуації, що породжували, з одного боку, шалений опір селян руйнівній основам української сутності політиці «колективізації» і, з іншого боку, катів-односельчан – прислужників приїжджому «начальству».
Під час «хлібозаготівель» 1931-1932 років в українських селян (як колгоспників, так і одноосібників) з допомогою чекістів більшовицька влада забрала увесь врожай, залишивши населення без жодних засобів до існування. Охопивши майже всю Радянську Україну, до небувалих розмірів голод дійшов у південних і східних областях[31]. Харчування всілякими сурогатами призвело до поширення різних недуг. Все це радянська влада замовчувала, оскільки саме вона організувала голод там, де чинився найвідчайдушніший опір колективізації. Натомість допомагали українці Галичини і Буковини, представники діаспори. Хоч у Європі та за океаном були створені комітети допомоги голодуючим Радянської України, цю справу піднімала Ліга Націй та британський парламент, уряд СССР і далі відкидав усі пропозиції, вдаючись до пропаґандивних трюків на кшталт: «Інформації про голод навмисне поширюють вороги Радянського Союзу».
До «роз’яснювальної роботи» більшовики залучили й колишнього французького прем’єра Едварда Еріо. На численних офіційних бенкетах і екскурсіях у зразкових селах та колгоспах УРСР французького дипломата так ретельно видресирували, що той, виконуючи чітко поставлене соціальне замовлення, нехтуючи власною національною гідністю, стверджував як з високих політичних трибун, так і у пресі, що балачки про голод в УРСР – плід бурхливої уяви антикомуністів, переважно гітлерівців. Еріо пише, що «з Берліна йде вся кампанія про буцімто голод на Україні», оскільки саме німці поставили мету – «створити Українську державу»[32].
Тяглість цинізму брехливих заяв з боку відомих французів дійшла, як не прикро, і до нинішніх днів. Хіба не в цьому контексті слід розглядати дифірамби Жерара Депардьє російській демократії та політико-державному керівництву сучасної Російської Федерації, проспівані на місці концентраційних таборів СРСР і масових розстрілів політичних в’язнів на території Мордовії, яке так і не визнало Голодомор 1932-1933 рр. в Україні актом ґеноциду української нації з боку КПРС і правлячого ладу?
Політичне угодовство перед СССР перевершило всі сподівання – до непереконливої пропаґанди про господарські і мистецькі успіхи радянського народу, в той час, коли з голоду помирала європейська нація, Еріо додав злочинні спекуляції про щасливе життя на схід від Збруча. На вересневому Конґресі організованих національностей Європи, де українська справа була на першому місці, Еріо не посоромився кричати на повен голос, що «на Україні рай, малі діти, немов маків цвіт, червоні, здорові».
Які б не були мотиви для подібних заяв (навіть якщо справді «більшовики обіцяли заплатити Франції старі довги»[33]) – вони не мають виправдання, бо відкидають чесну, послідовну, дипломатичну політичну діяльність, натомість виправдовують позицію сили, брехні, шантажу і транснаціональних спекуляцій.
Попри всю складність політичного моменту (коли «всi знають про голод на Українi та декому не вiльно про це офiцiяльно говорити»[34] або коли «голодова змора, яка лягла на Українi, не доходила за кордон i спокою не заворушила нiяка зловiсна чутка»[35] ) і занедбаність української інформаційної служби за кордоном[36] , далеко «не всі французи погоджуються з п. Еріо»[37].
Але до появи «феномену Еріо» долучилися не тільки спецслужби СССР. Усі спроби спростувати факт голоду у Радянській Україні устами чужоземців (крім Еріо, були й інші, зокрема в Англії[38] 526 ) відразу ж приживались. Благодатний ґрунт для цього породжувала відсутність систематичного і превалювання випадкового, навіть хаотичного, характеру розгляду трагедії цивілізації. Далеко не всі автори підкреслювали злочинну суть влаштованого більшовиками ґеноциду. Багато хто просто відмовчувався. Хоч було про що писати.
Взірцем сумлінного виконання журналістського обов’язку слід вважати щоденну і безкорисливу працю публіцистів «Діла», які, пам’ятаючи про своє українське походження, намагалися не оминати жодного важливого факту, не закривати очі на найменшу несправедливість у ставленні до братів по крові, чинену з ретельною послідовністю переважно радянською владою.
Від появи перших повідомлень про голодомор (неофіційними каналами, переважно від очевидців спланованої в Радянській Україні катастрофи), що були оприлюднені вже на початку літа 1932 р.[39] , і впродовж наступних двох років «Діло» надрукувало десятки власних статей, листів з Великої України[40] і (скорочено чи повністю) закордонних публікацій, які ми теж використовуємо.
Крім безпосередніх описів «мирного» вимирання українців («люди поїли не тільки худобу і свині, а навіть їли дохлі коні, поки були <...> Люди продають із себе останню одежину і купують борошно. Багато людей гине по дорозі від знесилення <...> Правительство ніяких засобів не вживає проти голоду» <...> У мене ще зосталося харчів на один місяць, а тоді не знаю, що буде»[41]; «До невпiзнання виснаженi i палаючi жаждою вмирають дiти, мужi i старцi»[42]), часопис «Діло» дає економічну («Протягом осени 1931 р. та зими і весни 1932 р. московська радянська влада вичистила так ґрунтовно Україну від запасів збіжа, що населення УСРР опинилось перед весняною сівбою без зерна»[43]) і політичну оцінки («Голод є найпевнішим політичним союзником московської окупаційною влади на Україні»[44]).
Більш ніж показовими на цьому фоні є не спроби реально допомогти спраглим, а бажання знайти і покарати «винних», на чому наголосив Голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Радянської України Г.І.Петровський в інтерв’ю кореспондентові РАТАУ: «Нема рішучої боротьби проти куркулів, що не орали, не сіяли, а ріжуть колоски, по-хижацькому знищують хліб» [45].
Українське селянство, отже, опинилось між двох лих – створеним більшовиками Голодомором з усіма його наслідками («сірими українськими дорогами під пекучим ясним сонцем бродять, в надії роздобути поживи, селяни колхозів, падаючи від виснаження і спраги», навіть «собаки повтікали, одичіли і бігають зграями, нагадуючи австралійських псів, але лише з тією ріжницею, що автралійські пси живляться рештками людської їжі, а совітські нападають на людей, а особливо на дітей»[46]) і щодень посилюваним терором, погрозами, закликами до чергової ліквідації вже ліквідованих куркулів (Див. інтерв’ю Г.І.Петровського), що й без того спонукало до величезної міґрації («люди масово втікають до фабричних міст центральної Радянщини і на Урал, маючи надію добути там харчі... Втікають цілі родини, лишаючи своє невеличке добро на поталу долі»[47]).
З огляду на це, зрозуміла причина загострення ситуації в Радянській Україні, коли навіть «приходить до бунтів і нападів, як це було у Винниці, де міліція станула по стороні збунтованого населення»[48] , незважаючи на те, що в Україні було достатнє розуміння того, що «до бунту проти добре зоруженої й годованої Червоної армії ніхто не має сил» , що «це така неволя, з якої немає виходу звичайним способом», а «мусить хіба прийти якийсь катаклізм», адже на якесь милосердя «зі сторони московських володарів» розраховувати не доводиться[49].
Нині, коли померлим від голоду байдуже, що є або буде потім, коли з’являються газетні, журнальні і наукові праці, коли ще свідчать живі, не слід забувати трагічних сторінок не такого далекого минулого. Щонайменше дивують почастілі останнім часом вислови в молодіжних і космополітичних колах на кшталт: «Скільки можна все про старе і про старе, про голод і про голод. Голод минув. Його треба забути і зосередити зусилля на майбутньому...» Дарма що багато великих людей у різних країнах і в різні часи говорили: «Без минулого немає майбуття»! Тому небезпека для нашої нації полягає не стільки в недостачі сьогоднішніх чи прийдешніх матеріальних благ, як у короткопам’ятстві або безпам’ятстві, збайдужінні до минулого і зведенні його до книжкової, кінематографічної чи якоїсь іншої, наприклад, ритуальної буденщини! Раптове зняття політичного мораторію на Голодомор 1932-1933 рр. і, як наслідок, цілком виправдана науково-публіцистична активність на цьому терені дали два трактування: одне – позитивне (тобто народові повертається історія, а історії – правда, як точно висловився у «Літературній Україні» один з найґрунтовніших дослідників однієї з найпомітніших трагедій цивілізації, нині покійний Володимир Маняк[50]), інше ж – неґативне (все це історія, яка не повториться).
Очевидно, нині, після більш ніж півстолітньої мовчанки і заборони об’єктивно вивчати історичне минуле (до кінця 80-х рр. ХХ ст.), навіть для окремих дослідників накопичення фактів про ґеноцид проти української нації є всього-на-всього робочим матеріалом, ілюстраціями їхніх творів, не здатними викликати емоційно-психологічні співпереживання.
Але не слід забувати, як болюче сприймали вістки про радянську дійсність за Збручем українці в Галичині, Буковині та еміґрації! Українська преса (в тому числі, а, може, й насамперед, львівське «Діло») миттєво і з великою жадобою реаґувала на кожен новий факт, на кожне повідомлення, що стосувалося трагедії українства, знайомлячи своїх читачів із власними і закордонними публікаціями, не оминаючи, мабуть, жодного відомого їй приватного листа («Дорогі сестро і братя, не забудьте за мене, я вам колись, може, віддячу – порятуйте мене якнайскорше, пришліть мені що-небудь. Не хочу від Вас нічого такого дорогого, але насушіть житніх або ячмінних сухарів і пришліть мені пакунок, а може, як маєте звідки і не дуже у вас дорого, риж, то вкиньте в пакунок який фунт дитині на кашу»[51]), тим самим застерігаючи і формуючи у галичан політичне розуміння суті більшовизму.
Комуністична партія України (до 1952 року Компартія більшовиків України), частина КПСС, впродовж 70 років керувала всіма ділянками суспільного життя, хоча на час створення не більше 7 % її членів вважали себе українцями. Головним завданням КП(б)У визнавала боротьбу за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах РСФСР. При владі в Україні КП(б)У стала виключно за допомогою окупаційної армії РСФСР, адже була нечисленною і непопулярною. Природні союзники сталінської централізації – шовінізм і його носій – бюрократія – призвели до ліквідації української селянської потуги («колективізації»), голодомору, репресій і масового терору проти національної інтеліґенції і навіть української комуністичної верхівки[52].
Повнота і масштабність злочинів більшовизму перед людством (у різних державах на різних континентах) ще до кінця не з’ясовані, не було й відкритого суду над більшовицькою ідеологією і її виявом – комуністичною партією, що мало б прямий наслідок – заборону комуністичної ідеології. Проте, поза сумнівом, вони далеко більші за всякі фашистські режими, які певною мірою теж є породженням комуно-більшовизму. Українські публіцисти прекрасно розуміли це ще в 30-ті рр. ХХ ст.
Вже 1933 року «Діло» називало більшовицьку політику щодо українських селян не інакше як «звичайною татарською даниною», супроти якої «селяни, ризикуючи життям чи Соловками, викопують засіяні бураки та бараболю в цілій низці артілей»[53].
Хоч «з самої більшовицької преси видно, що про нормальний розвиток господарства на Україні нема мови, що головні сили спрямовані не на працю на ріллі, а на боротьбу за збіжа», проте «даремно було б шукати відомостей про голод на Україні у більшовицькій пресі. Для московського уряду голоду на Україні нема і ніякої допомоги голодним не дається»[54].
Цю ж думку підтверджує і ґенеральний Секретар Конґресу Нацiональних Меншостей д-р Евальд Амменде у вiденськiй «Reich Post», де надруковано його велику статтю про голод на Українi (написав Е.Амменде і спеціально для «Діла»[55]: «Крiм українцiв вимирають нiмцi, бiлоруси, фiни, естонцi, жиди, росiяни – коротко члєни всiх нацiональних груп, якi замешкують Радянський Союз».
Тому не тільки слушним, а й необхідним було рішення зібрання Конґресу Національностей, ухвалене з ініціативи представників національних груп, які мали земляків у Радянському Союзі, – «по змозі підтримати допомогову акцію і зі своєї сторони зібрати всякі матеріали і дані про голодову катастрофу»[56].
Евальд Амменде, розглядаючи проблеми голоду комплексно, акцентує увагу не стільки на господарсько-соціальних наслідках, скільки на його політичних причинах. Те, що відбувається в Радянській Україні, він називає війною, яку офіційна Москва веде проти України: «не тільки зі селянством за хліб», а й також «проти українського комунізму, головно проти його освіченої інтеліґентної верстви». Саме це – «явна і безпощадна експлуатація України без відповідного еквіваленту з боку Москви», яка є «причиною негодування в рядах навіть найбільше ідейних комуністів і доводить остаточно до одвертої ворожнечі, як це наявно показалося недавно на зібранні ЦК в Москві, де українську делєґацію за пробу формального протесту просто ув’язнено і віддано в руки ҐПУ (ЧК)» – і є, на думку Е.Амменде, «найбільше трагічною сторінкою українсько-російського суперництва»[57].
Хоч Україна і Росія де-юре незалежні держави, Росія дотепер намагається де-факто змінити ситуацію, нерідко поводячи себе щодо офіційного Києва не як самостійного політичного партнера, а як під васального суб’єкта федерації.
Протиріччя і ворожнеча між росіянами та українцями мають не тільки свою історію, а й глибокі причини. З українських вчених це питання ґрунтовно дослідили М.Костомаров[58], В.Янів[59], О.Бочковський[60], Ю.Липа[61], І.Дзюба[62], М.Хвильовий[63] та інші. А з числа закордонних дослідників виділимо Т.Масарика[64], В.Л.Скотта[65], Р.Мартеля[66], Л.Лавтона (Льотона)[67].
Так, канадця Вільяма Луїса Скотта називали невідомим українцям приятелем. На думку «Діла» (1932. – 17 лют. – С.3), «нема важнішого міста в Канаді, де він не мав відчиту про українців, про нашу історію, наш обряд і т. і., так що канадійська публична опінія вповні ознайомилась з українською справою. А його статті в поважних наукових місячниках на українські теми можна числити з десятки. Книжок про українців написав кілька: друковано їх в Канаді і в Льондоні».
В обороні прав українського народу виступив у своїх книгах і Рене Мартель. Відомі його праці «La question d’ Ukraine» (1927), «La politique nationale des Soviets en Ukraine (1934)». Як стверджує Юрій Студинський, автор публікації «Француз про українську справу» (Новий час. – 1930. – 31 жовт.), яку передрукувало «Діло» (1 лист. – С.2), читаючи твори Рене Мартеля, від початку до кінця пронизаних думкою про те, що питання соборності українських земель ніколи не втратить своєї актуальності, здається, що їх написав не француз, а український націоналіст (яке протиставлення Е.Еріо!).
Лянсельот Льотон (Лавтон) – англійський журналіст-економіст, автор наукових праць з історії України і Росії. «Українська мала енциклопедія» за редакцією професора Євгена Онацького, видана накладом адміністратори УАПЦ в Арґентині (Буенос-Айресі) 1959 р., присвячує Л.Лавтону велику статтю (Т.7. – С.876-877).
Такий підхід цілком слушний, оскільки Лавтон провів паралель у стосунках між росіянами-українцями та американцями-англійцями: «великороси стоять у подібному відношенню до українців, як американці до англійців; американці – це колоніяльні поселенці, які відірвалися від матірної країни, перемішалися з іншими расами та створили нову націю»[68]. На відміну від росіян, яких Лавтон називає «примітивними, отарними людьми, евразійцями, для яких культура Европи й культура Азії однаково чужі», українці – досвідчений і джентльменський нарід, з гідністю, повздержливий і гідний довір’я, він цінить свободу, пошанівок, незалежність і жиє чисто та помистецьки»[69].
Співжиття між розвиненими і примітивними народами, на думку Лавтона, неминуче призводить до конфронтування і навіть відвертої ворожнечі: «Відріжняючись у походженні, мові, історії, а також у характері, темпераменті, звичаях, Україна і Росія МУСІЛИ ВИДАТИ З СЕБЕ СУПЕРЕЧНІ ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ»[70] (виділення наше, – М.Ж.).
У праці «Україна: найбільша проблема Европи», простежуючи Україну в історичній ґенезі, особливо зупиняючись на перебуванні України у складі Росії, де влада була централізована з російським керівництвом на чолі (українських патріотів засилали в Сибір), Ланселот Лавтон називає Московію «ученицею України, яка завчила від неї все, що тільки знала», і до того ж постійно спиняла розвиток України, забороняла вживання української мови у школах і в наукових та історичних працях, знищувала національну свідомість, а Україну трактувала як колонію[71].
Найцікавіше, що все це (можливо, з деякими зовнішніми видозмінами) тривало незалежно від політичних режимів упродовж багатьох століть! Ці ж великодержавницькі шовіністичні настрої не полишили багатьох офіційних московських політиків (навіть найвищого ранґу!) ще й досі, коли, незважаючи на економічну скруту й фактор соціальної напруги, Україна стала могутньою геополітичною потугою у світі. Більше того, очевидно, що імперський апетит московських політичних сил посилюватиметься й надалі – прямо пропорційно до політичної, економічної і релігійної стабілізації у самій Україні.
Зважаючи на різні менталітети українського та російського народів, було б занадто розраховувати на зміщення споконвічного українського індивідуалізму в бік російського общино-колективізму. Тому логічним і природним виглядає провал чергового більшовицького експерименту «вiдiрвати селянина вiд його скиби i примiнити його в робiтника-пролетаря на державнiм колєктивi» (Е.Амменде).
Але нелогічною, антихристиянською і навіть жорстокою була поведінка ситого Заходу, особливо «Злучених Держав, Канади, Арґентини та Австралії», які «нараджуються між собою, щоби засівну площу зменшити на яких 15-20 відсотків», а «в Кансас замість вугілля палять кукурудзою у фабричних шльотах», не помічаючи або не бажаючи помічати української трагедії.
Тому Евальд Амменде у підсумку каже прямо: «Цивiлiзований свiт мусить здати собi справу з того, чи, як минулої весни, хоче бездiльно чекати, як вимиратимуть народи Кавказу, Кубанi чи України, чи рiшиться на негайну помiч, щоби в час ухилити голодову смерть вiд них, а вiд себе ганьбу безсердечности i безстиддя»[72].
«Почин до діла, яке найшло широкий відгомін у світі», дав ґенеральний Секретар Конґресу Національних Меншостей доктор Евальд Амменде. Тому «Відень має ту моральну заслугу, що з нього розійшлися перші найсильніші голоси у справі нашого народу до людей доброї волі»[73].
Треба віддати належне європейській пресі, яка відзначала «національно-політичний підклад голоду на Україні». Наприклад, часопис «Pragski Listy» надрукував карту охоплених голодом районів, що майже ідентична з етнографічною картою України, подібну карту видав і Союз боротьби проти Третього Інтернаціоналу[74].
Закордонний журналіст, ім’я якого свідомо не називають, констатуючи, що «тими півтора міліона тонн збіжа, які більшовики за безцінь викинули за кордон, можна було б урятувати дуже легко міліони населення України, що вимерли з голоду», переконує, що «зменшення населення України переводить більшовицька влада цілком систематично», і резюмує: «При сучасних політичних відносинах єдиною надією порятунку для українського населення може бути лише інтервенція великих держав та інтернаціональна допомога», що цілком реально, адже у світі існує проблема збуту «зайвого» зерна, але в першу чергу «треба примусити московський уряд допустити цю інтернаціональну допомогу» [75]. На думку автора, це могли б найшвидше зробити Сполучені Штати Америки, поставивши визнання СРСР в залежність від допущення допомоги голодним в Україні. Також церкви різних віросповідань могли б вплинути на сумління громадян США та європейських країн і спонукати уряди великих держав вжити належних заходів для порятунку від смерті мільйонів українців.
Швейцарський щоденник «Neue Zuricher Zeitung» у передовій статті «Трагедія України» стверджує, що «страшний голод на Українi – це факт, якого не можна довше затаїти перед свiтом», а вимирання українського селянина у «пролєтарській батьківщині» – не що інше, як «безприкладне хижацтво», «плянове винищування українського народу», що вiдбувається не десь у «далекiм нецивiлiзованiм краю», як iнодi дехто називає колонiї великих держав, але у межах європейського континенту[76].
Попри зацікавлення українськими справами (особливо – Голодомором 1932-1933 років) з боку представників західних парламентів, преси, інформаґентств, найболючіше і найактивніше, незважаючи на брак коштів, відсутність міжнародних політичних повноважень і численні перепони, гостро реагували й українці Галичини, Буковини, діаспори. Так, мали місце й інформаційні акції, що повідомляли європейський загал про події у Радянській Україні і тим самим відкривали очі сплячим і байдужим на суть більшовизму, які організовували делегати Українського комітету рятунку України у Львові (в особах п. М.Рудницької і п. З.Пеленського), аналогічного комітету Буковині (в особах сенатора Залозецького і посла Сербенюка), справа катастрофи голоду на Радянській Україні стала предметом обговорення на форумі Союзу Народів[77].
Політичну оцінку більшовицько-українським змаганням дає і часопис «Діло»: «Голод у Московщинi був би її внутрiшньою справою; голод на Українi є злочином Московщини, поповненим у межах чужої, поневоленої нацiї, який при нормальних iнтернацiональних вiдносинах мусiв би довести до гострої iнтервенцiї великих держав»[78].

08-14 cічня 2013 р.


[1] Житарюк М. Московська режисура Голокосту: слов’янська любов чи азійська ненависть? Трактування проблеми в українській та закордонній журналістиці довоєнного періоду: історико-публіцистичний аспект: Наук. брошура / Мар’ян Житарюк. – Львів, 1997. – 56 с.
[2] Житарюк М. Четвертована, але жива. Закордонна преса про політичні процеси в Україні напередодні Другої світової війни: Монографія / Мар’ян Житарюк. – Львів: За вільну Україну, 1997. – 128 с.
[3] Енциклопедія Українознавства / Головний редактор проф. д-р Володимир Кубійович: Перевид. в Україні. – Львів: НТШ, 1993-1995. – С.1078.
[4] Там само.
[5] Там само. – С.1079.
[6] Там само.
[7] Сталин Иосиф. Головокружение от успехов // Правда. – 1930. – 2 март.
[8] Мацієвич К. Голод і руїна в УСРР // Діло. – 1932. – 13, 14, 15, 16 верес.
[9] Там само.
[10] Там само.
[11] Там само.
[12] Енциклопедія Українознавства. – Львів: НТШ, 1993-1995.
[13] Известия. – 1932. – 7 мая.
[14] М-ра О. Голод на Рад. Україні і його головна причина // Діло. – 1932. – 28 черв.
[15] Москва і Україна. Стаття великої цюріхської газети про московську політику на Україні // Діло. – 1933. – 22 лип. – С.3.
[16] Мацієвич К. Голод і руїна в УСРР // Діло. – 1932. – 13, 14, 15, 16 верес.
[17] Там само.
[18] Данько М. Більшовицька весна // Діло. – 1932. – 17 черв.

[19] (КТВ) «Хай елєктрику заберуть до Москви, а хліб залишать на Україні». Ред. Отмар-Берсон про українську проблему в С.С.С.Р. // Діло. – 1937. – 22 трав. – С.2-3.
[20] Там само.
[21] Енциклопедія Українознавства. – Львів: НТШ, 1993-1995.
[22] Жахливе становище України // Daily Express. – 1934. – 6, 7, 8 серп. Про те ж: Англійська преса про голод на Україні // Діло. – 1933. – 17 верес. – С.3.
[23] Часопис приятелів людства: Японський десятиденник. – 1934. – 23 квіт. Про те ж: Японці про голод на Україні… // Діло. – 1934. – 9 черв. – С.2.
[24] Російська дійсність // Der Bund: Офіційний німецькомовний швейцарський орган. – 1934. – 11 берез. Про те ж: Повна безнадійність будучого. Швайцарський часопис про положення на Україні // Діло. – 1934. – 22 берез. – С.2-3.
[25] Большая Советская Энциклопедия: 3-е изд. – М., 1972.
[26] Олесик Микола. Антиукраїнська брехня «Коммуниста Крыма» // Час-Time. – К., 1996. – 8 трав.
[27] Болюча Україна // Господарський розгляд: Празький тижневик. – 1935. – Лист.
[28] Деревлянка М. Міста в Азії з українською людністю // Діло. – 1932. – 31 трав. – С.1.
[29] Біль душі людської (Добірка листів) // Сільські вісті. – 1989. – 16 черв. Про те ж: Гуцало Є. Створимо книгу народної пам’яті // Літературна Україна. – 1988. – №45; Книжкова колекція нараховує 2695 документів, доступна через електронний каталог наукової бібліотеки НаУКМА (http://aleph.ukma.kiev.ua/F) (пошук за полем «Колекція Дж.Мейса). Повний опис архіву Дж.Мейса доступний також в електронному вигляді (через е-архів НаУКМА -http://www.ekmair.ukma.kiev.ua/handle/123456789/1780; Дяченко С. Жахливий місяць пухкутень // Сільські вісті. – 1989; Матійко О. Твориться книга-меморіал «33-й: Голод» // Сільські вісті. – 1989. – 3 січ., 18 лют.; Міщенко О. Голодомор у Бреусівці // Сільські вісті. – 1989. – 28 серп.; Науменко І. Як готувався голод // Сільські вісті. – 1989; Денисенко, Софія Никифорівна. Тіні незабутих предків [Текст]: докум.-публіцист. повість / С.Н. Денисенко. – 2-е вид. – Чернівці : Вид. Лівак Д.М., 2005. – 266 с. : фото.
[30] Певний перелік (далеко не повний) публікацій в «Ділі» та у світових мас-медіа відображений у наших зносках, у науковій брошурі «Житарюк М. Московська режисура голокосту: слов’янська любов чи азійська ненависть? Трактування проблеми в українській та закордонній журналістиці довоєнного періоду: Історико-публіцистичний аспект. – Львів, 1997», в додатках до нашої публікації.
[31] Енциклопедія Українознавства. – Львів: НТШ, 1993-1995. – С.406.
[32] Еріо Е. Російські студії: Цикл статей // Information: Паризький щоденник. – 1933. – Лист.; Про те ж: Німеччина вигадала голод на Україні // Діло. – 1933. – 21 лист. – С.2.
[33] Андрієвич. Европа й українці: Лист зі Швайцарії // Діло. – 1933. – 1 жовт. – С.1.
[34] Там само.
[35] Амменде Евальд. Голод на Україні: Спеціально для «Діла» // Діло. – 1933. – 28 лип. – С.1-2.
[36] Кисілевський В.Ю. Українська справа в Англії // Діло. – 1935. – 24 січ. – С.2-3.
[37] Андрієвич. Европа й українці: Лист зі Швайцарії // Діло. – 1933. – 1 жовт. – С.1.
[38] Кореспонденція на українські теми в англійській пресі // Діло. – 1934. – 14 лист. – С.4.
[39] Данько М. Більшовицька весна // Діло. – 1932. – 17 черв.
[40] Renaissance. – 1932. – №2580; Діло. – 1932. – 3 лип.; М-ра О. Голод на Рад. Україні і його головна причина // Діло. – 1932. – 28 черв.; Лист з Великої України // Діло. – 1933. – 27 лют.
[41] М-ра О. Голод на Рад. Україні і його головна причина // Діло. – 1932. – 28 черв.
[42] Амменде Евальд. Голод на Україні: Спеціально для «Діла» // Діло. – 1933. – 28 лип. – С.1-2.
[43] М-ра О. Голод на Рад. Україні і його головна причина // Діло. – 1932. – 28 черв.
[44] Там само.
[45] Інтерв’ю голови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад. України Г.І.Петровського кореспондентові РАТАУ // Діло. – 1932. – 4 серп.
[46] Голод на Україні // La Gazette: Брюссельський щоденник. – 1932. – 1 серп. Про те ж: Діло. – 1932. – 9 серп.
[47] З більшовицького пекла // Діло. – 1932. – 11 серп. Про те ж: Голод // Діло. – 1932. – 7 лип.; Американці відвідали голодуючий Київ (За повідомленнями московського кореспондента  нью-йоркського щоденника «Herald Tribune» Ральфа Барнса) // Діло. – 1932. – 26 верес.
[48] З більшовицького пекла // Діло. – 1932. – 11 серп.
[49] Безпосередні вісти з Радянської України // Діло. – 1933. – 4 лют.
[50] Маняк В. Народові повертається історія, а історії – правда // Літературна Україна. – 1989. – 27 лип. – С.6.
[51] Лист з Великої України // Діло. – 1933. – 27 лют.
[52] Енциклопедія Українознавства. – Львів: НТШ, 1993-1995. – С.1098-1102.
[53] Данько М. Диктатура голоду // Діло. – 1933. – 29 черв. – С.1.
[54] Там само.
[55] Амменде Евальд. Голод на Україні: Спеціально для «Діла» // Діло. – 1933. – 28 лип. – С.1-2.
[56] Там само.
[57] Там само.
[58] Костомаров Н. Две русские народности // Основа: Южно-русский літературно-учебный вест ник. – Петербург, 1861. – Январь.
[59] Янів В. Нариси до історії української етно-психології. – Мюнхен, 1993. – 217 с.
[60] Бочковський О.І. Вступ до націології. – Мюнхен: Український Технічно-господарський Інститут, 1991-1992. – 340 с.
[61] Липа Ю. Призначення України. – Львів: Просвіта, 1992ю – 270 с.
[62] Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна. – 1990. – №5-8.
[63] Хвильовий М. Україна чи Малоросія? // Вітчизна. – 1990. – №1-2.
[64] Масарик Т.Г. Всесвітня революція. Спогади й уваги 1914-1918. – Львів: Кооперативне видавництво «Червона Калина», 1930.
[65] Scott William Louis. The Ukrainians, our Most Pressing Problem. – Toronto: Catholic Truth Society of Canada, 1931. – 64 p.
[66] Martel Rene. La France et la Pologne-Realite de l‘Est Europeen. – Marcel – Riviere – Paris, 1930. – 727 p. Про те ж: Студинський Ю. Француз про українську справу // Новий час. – 1930. ― 31 жовт.
[67] Лянно. Гнобленi українцi // Fortnightly Review: Англiйський журнал. – 1934. – Квiтень; Про те ж: К.Р. «Гнобленi українцi» // Дiло. – 1934. – 15 квiт. – С.2; Льотон. Українська нація // Contemporare Review. – 1935. – Жовтень; Лавтон Ланселот. Україна: найбільша проблема Европи // Українські вісті: Передрук / Перекл. П.Балея. – Детройт. – 1992. – №14-18.
[68] Лянно. Гнобленi українцi // Fortnightly Review: Англiйський журнал. – 1934. – Квiтень.
[69] Льотон. Українська нація // Contemporare Review. – 1935. – Жовтень.
[70] Там само.
[71] Лавтон Ланселот. Україна: найбільша проблема Европи // Українські вісті: Передрук / Перекл. П.Балея. – Детройт. – 1992. – №14-18.
[72] Амменде Евальд. Голод на Україні: Спеціально для «Діла» // Діло. – 1933. – 28 лип. – С.1-2.
[73] Ст. Голод на Україні й опінія світа. З розмови з пос.З.Пеленським // Діло. – 1933. – 12 жовт. – С.1.
[74] Pragski Listy. – 1933. Про те ж: Данько М. Европейська акцiя проти голоду на Українi // Дiло. – 1933. – 3 верес. – С.1; Чужинець про становище на Україні // Діло. – 1933. – 3 верес. – С.2.
[75] Там само.
[76] Повна безнадiйнiсть будучого. Швайцарський часопис про положення на Українi // Дiло. – 1934. – 22 берез. – С.2-3.
[77] Справа голодової катастрофи на Радянській Україні перед форум Союзу Народів // Діло. – 1933. – 2 жовт. – С.3.
[78] Данько М. Европейська акцiя проти голоду на Українi // Дiло. – 1933. – 3 верес. – С.1.

Немає коментарів:

Дописати коментар