Моя передмова, написана до Революції Гідності, до анексії Криму, частини Донбасу та Азовського моря, в червні 2013 р., коли автор готував свою монографію до друку. На жаль, через фінансові труднощі, видання здійснено лише зараз...
А ось і текст передмови:
Національна
ідея в Росії в контексті державотворення
ґенеза національної ідеї –
достатньо складне завдання для будь-якого дослідника, адже це те, про що всі
говорять і деколи вважають, що знають суть і смисл, але це й те, що не можна
чітко ідентифікувати, виявити, класифікувати... Тут не працюють ні традиційні
шкали, системи виміру й інтерпретації, ні людські рецептори («яблуко солодке,
кисле, жовте, червоне, зелене…», «вода прозора, мутна, прісна, солона…»,
«кислотність понижена, нормальна, підвищена…» тощо).
ґенезу ідеї неможливо взяти
в руки, побачити, поміряти… Можна, здавалося б, і засумніватися в її реальності
чи необхідності, як і щодо духу та душі, які, проте, є родовими поняттями, своєрідною
Ойкуменою, наділеною інформаційною ґенетичністю і субстанційністю. Інакше чи означало
б щось поняття «духовність» (індивідуальна, групова, національна)? Так само з
ідеєю.
Будь-який індивід може мати (або й не мати) певну ідею, яку розвиватиме
через мету, завдання, засоби і механізми реалізації. Найпоширенішими кодами
(механізмами) людського співіснування і продовження роду (реалізації
індивідуальної ідеї) є традиційні: «віра в Бога», «любов до ближнього»,
«народження дитини», «посаджене дерево», «побудова будинку» тощо. Якщо людина
відкидає ідеї, вона приречена на відхід від процесуального і на зближення з
інстинктивним типом поведінки. Дослідження індивідуального людського механізму
не викликають стільки запитань і заперечень, скільки колективного – етнічного,
міжетнічного, національного, міжнаціонального, державного, міждержавного,
регіонального (європейського, азійського, африканського…), глобального, адже
індивідуальне переважно (не слід брати до уваги політичних лідерів)
аргументоване, а не кон’юнктурне.
Як бути в ситуації пошуку й ідентифікації «російської національної ідеї»
упродовж віків – у періоди піднесення й руйнації, розбрату і злагоди, воєн і
миру, під час формування етносу й політичної нації, часом шляхом мирної
асиміляції, часом – насильницьких завоювань (монголо-татарська навала,
завоювання північних, східних, західних і південних теренів)? Як трактувати
історію після 1654 р. і сьогодні, в добу транснаціональних корпорацій,
глобалізації і політики…ЄЕП, з неперервними психологічними операціями,
інформаційними та економічними війнами, ініційованими політичним керівництвом
сучасної Російської Федерації проти її найближчих сусідів?
Поставлені питання – лишень дещиця в переліку справжнього
дослідника-аналізатора. Цікаво, що в цій темі осмислення й систематизація нових
текстів і даних, як правило, не наближають, а віддаляють, змушують повертатись
до початків, сумніватись, проте, зрештою, дозволяють обрати оптимальні й
виважені аргументні складники на підтвердження власної наукової гіпотези.
Будь-які дослідження російської національної ідеї апріорі цікаві для
українського адресата – і в історичному, і в геополітичному, і в
культурологічному аспектах минулого, і з огляду на сучасні реалії
ментально-світоглядних особливостей та фактора домінантності як у двосторонніх
стосунках, так і реанімації великої Росії з метою конструювання нового
світового порядку шляхом перебудови євразійського простору, і в контексті
варіантів реалізації неоімперських політичних амбіцій.
Сучасні українські вчені (цього не скажеш про представників
політично-владної еліти України!), на відміну від радянських істориків та
філософів, які були вимушені реалізовувати наукове бачення шляхом узгодження
позицій і трактовок із курсом єдиної правлячої комуністичної ідеології, або й
низки сучасних російських, які теж налаштовують внутрішні рефлектори на
кремлівські камертони, переважно позбуваються комплексу меншовартості,
угодовства, безпринципності у трактовці історичних та переосмисленні
філософських, етнокультурних, національних, соціокультурних проблем.
Одним із таких дослідників справедливо можна вважати кандидата філософських
наук, доцента, львів’янина Миколу Васильовича Сергєєва, який і в тексті
докторської дисертації, і в монографії «Російська національна ідея як чинник
державотворення в Росії: історіософський аналіз» (2013) здійснює широкоформатний
науковий синтез на основі міждисциплінарності – іноді контраверсійними, іноді
полемічними (що дуже цінно, бо таким чином стимулюється дискусія, під час якої
можна віднайти істину чи бодай «зерно істини»), але завжди логічно й
фактологічно аргументованими (за В.Шклярем, аргумент – основа доказовості),
достатньо збалансованими, виваженими в оцінці складних історіософських явищ,
концепцій, ідей та моделей, свіжими й оригінальними поглядами, незважаючи на
те, що з цієї теми гаразд висловлюватись усі, кому заманеться (навіть поза
науковим форматом), детерміновані актуальними суспільними і світоглядними
запитами.
Усім, кого цікавлять питання рушійних складників-елементів виникнення і
розвитку Росії загалом, ґенеза російської національної ідеї у взаємозв’язку з
державотворчим потенціалом крізь призму філософсько-історичної думки, її
історико-етнографічні, природно-географічні, світоглядно-аксіологічні витоки,
розвиток в умовах сакралізації світської влади, еволюція в добу абсолютної
монархії та сучасні домінанти, ця книжка стане у пригоді не один раз: і як джерело
фактів та аргументів, і як матеріал для осмислення, і як потенціальна
інформаційно-генетична субстанція.
З сучасного погляду можна погодитись із міркуваннями М.В.Сергєєва в тому,
що існує тісний зв’язок між софіологією
як аспектом філософського самопізнання й самовиявлення російської національної
ідеї, модернізаційними моделями
російського радянського і пострадянського суспільств, невід’ємності українського контексту російської національної ідеї
(я б не посоромився іноді «контекст» замінювати на «джерело» – у значенні «пожива»,
«ґрунт») у конструюванні сучасних
провідних ідейно-політичних течій.
М.В.Сергєєв системно репрезентує ґенезу російської національної ідеї як
чинник творення й розвитку та занепаду самої Росії з погляду історіософії. Його
наукова парадигма переростає в самодостатню концепцію розуміння й обґрунтування
сучасної російської національної ідеї як
ідеї відтворення духу імперії в нових історичних умовах глобалізації та
боротьби за перерозподіл сфер впливу у світі. (Дозволю собі ремарку: автор
такого висновку – не представник праворадикальних антиросійських угруповань, а
серйозний український учений, за походженням – росіянин, який народився й виріс
не в «антиросійській» чи «бандерівській» Західній Україні, а в Росії. Отже,
М.В.Сергєєву не закинути, за В.Базівим, печерного антикомунізму, чи то пак –
ненависті до Росії. Росія як перша батьківщина йому болить до кісток). Після
століть падінь і піднесень, взаємопоборювань і географічних розширень, зрощення
церковної (Православна церква) і державної (князь, цар, імператор, президент)
національних ідей як основ політичного правління, автор хотів би врешті побачити
Росію демократичною, цивілізованою, неконфліктною, не генератором внутрішньої
(Ічкерія) та зовнішньої (Грузія, Україна, країни Балтики тощо) напруги, де б
центром була людина, а не влада. Однак поки що ці бажання, видається,
нездійсненні.
У публіцистичному есе «Росія – не Європа» літературознавець, культуролог,
письменниця і професор Римського університету «Ла Сап’єнца»
О.Пахльовська пише: „За політичними
персоналіями, ідеологічними провокаціями, юридичними підтекстами загубилася
основна суть конфлікту. А конфлікт цей перманентний і суть його незмінна: це не
протистояння окремих політичних сил в Україні, а грандіозне протистояння Росії
та Європи, Росії та Заходу. А отже, у сучасних умовах, - протистояння
тоталітарного світу і демократичного... Протистояння світу безправних людей –
світові прав людини... Протистояння світу беззаконня – світові верховенства
права. І це протистояння насамперед – геокультурне і лише як наслідок – геополітичне. А
постійно пульсуюча лінія конфлікту проходить по тілу України – сьогодні, як і
півтисячоліття тому”[1].
Російська владна еліта поки що не готова (принаймні не виявляє сигналів
готовності) віднайти себе у цьому світі в контексті нових геополітичних
викликів і парадигм (насамперед азійський фактор), епохи глобалізації (яка
оминає і навіть руйнує кордони) – вона, як і владна еліта в Україні, яка, на
жаль, все ще далеко не українська, а часто й антиукраїнська, зосереджена на
сьогоднішньому дні шляхом системної і тотальної капіталізації верхів за рахунок
визискування низів і сателітів. Байдуже, що така практика може бути тимчасово
успішною, але в підсумку – безперспективною. Уже нині, як зазначає М.В.Сергєєв,
деякі народи федерації намагаються ідентифікувати себе у своєму етнічному,
історико-культурному минулому; Росія вперше у своїй історії опинилась «наодинці
з собою», зменшившись територіально майже до меж Московії ХVІІІ ст. (з погляду
російської філософської думки, це – «ідентифікаційна смерть»); «усвідомлення
того, що Росія відносно України проводитиме політику тільки відстоювання
інтересів Росії, змушує остаточно позбавитись сподівань, що ці інтереси будуть
рівноправні», адже не тільки російська влада «зберігає за собою право на
одноосібне тлумачення історії», а навіть філософія російської історії, за
В.Степанковим, розвивається у напрямі «ототожнення державно-політичної і
культурної спадщини давньої Русі-України з російською». Як результат – указ
Президента РФ Д.Медведєва «Про святкування 1150-річчя зародження російської
державності» (№267 від 3 березня 2011 р.)
Хоч О.Пахльовській іноді й закидають певну пафосність, проте її концептуально-образні спостереження допомагають
зрозуміти суть справи в іншій, не владно-політичній, а
світоглядно-орієнтаційній площині: „Саме в Києві, серці гіпотетичного
„слов’янського братства”, розділені міліцейським кордоном, на майдані
Незалежності та на Європейській площі стоять один проти одного два
некомунікабельні світи. Дві непримиренні цивілізації. Саме в Україні схід
наступає на захід. Саме в Україні виявляється їхня цілковита нездатність не
лише до співіснування та співпраці, а просто до елементарного прагматичного
діалогу. Саме в Україні Росія остаточно доводить, що вона не є Європою. Не
збирається нею бути. І не відчуває в цьому жодної потреби”[2].
Свого часу (у першій третині ХІХ ст.) великий син Росії П.Я.Чаадаєв був
оголошений «божевільним» за критику політичного правління (імператора) і
російського православ’я. У підсумку – домашній арешт, політична еміграція,
популярність християнських ідей у Європі, прийняття католицизму – і повне
забуття, заборона світоглядних поглядів у Російській імперії та СРСР. Нащадки
П.Чаадаєва далеко не завжди готові адекватно сприйняти написане ще в першій
половині 19 ст. Якщо б це було не так, Росія не мала б таких царів (з “тупим
виглядом”, “олов’яними очима” – Чаадаєв про Олександра ІІ), не допустила б
панування геніальних тиранів (Ленін, Сталіна), та й зараз заслуговувала б не на
самозакоханого правителя з вираженими маніакальними комплексами[3]...
Історія підтверджує, що гуманітарна наука і соціополітична практика в
Росії, незважаючи на часовий зріз, чужі одна одній. Тому М.В.Сергєєв змушений
викривати практику соціокультурних і національнотворчих невідповідностей,
засуджувати практику «подвійної» історії (Київська Русь, Київ як столиця Росії,
трансформація Московського царства тощо), таємних договорів (Молотов –
Ріббентроп), виявляти близькість і навіть сумісність
фашизму-нацизму-більшовизму, адже «ідейно-політичну тотожність
націонал-соціалізм і радянський комунізм продемонстрували на міждержавному
рівні одразу після свого виникнення». Порівнюючи плани піднесення гітлерівської
Німеччини і сталінського СРСР, М.В.Сергєєв згадує геноцид перших проти
єврейства і визискування інших «за рахунок сил і життя власного народу».
Водночас, на мою думку, політика Сталіна проти українських селян (у т.ч. і в українських
селах в Російській Федерації) теж була геноцидом[4]
– саме українства, а не численних націй та народностей цілого СРСР, яких, попри
конституційну норму, радянська ідеологія наново охрестила «радянським народом»
з метою нейтралізації спроб національного самовизначення, демонстрації їхньої
комічності. Водночас аналіз ідеологем націонал-соціалізму і комунізму ХХ ст.
дозволив нашому авторові побачити й показати ті елементи обох доктрин, які
«екстраполювалися в сучасну російську національну ідею» (вождизм,
державоцентризм, гегемонізм, месіанізм, моноідеологізм) і навіть «набули нового
контекстуального забарвлення».
Автор має широкий погляд на речі, адже аналізує російську національну ідею
не тільки крізь призму історичних, філософських і богословських праць
представників Росії, а й бере до уваги як українські уми, які формували
український національний світогляд (Г.Сковорода, П.Юркевич, Т.Шевченко,
М.Костомаров, Леся Українка, І.Франко), так і сучасних «метрів» світової думки,
які проектують майбутнє (С.Хантінгтон, З.Бжезінський, Е. і Х.Тоффлер та ін.).
Демонізація ідей про «вічність» Росії, «слов’янську єдність» не витримує
критики. Достатньо пригадати собі, що до 1721 р. існувала Московія, яку Петро І
наказав іменувати Росією, а народ московський – «русскім». Ні знищення
Запорозької Січі (Катерина ІІ), ні заборона української мови у школі, церкві,
друці, ні Голодомор 1932-1933 рр., ні розкуркулення, ні боротьба з «буржуазними
націоналістами», ні десятки мільйонів жертв внаслідок політичного терору і
репресій не зміцнили Росію – ні фінансово, ні культурно, ні політично, а
найголовніше – й національно.
Пошук російської національної ідеї триває. Й доти, допоки на першому місці
не будуть соціокультурні пріоритети й гуманні цінності та принципи, які повинні
врешті-решт відсунути на другий план пріоритети політичні, в Росії як
політичної форми молодого народу (про це детально у книзі), завше бракуватиме підстав
для реалізації повноцінної національної ідеї.
Сьогодні надзвичайно актуальні проблеми геополітики (В.Шкляр)[5].
Точиться науково-практична дискусія, за О.Дугіним, суперництво – між «Морем» та
«Сушею» (атлантистами на чолі з Америкою та Євразією на чолі з Росією). Має
місце недооцінка Китаю, інших факторів, що в перспективі здатні мінімізувати
регіональну чи глобальну роль головних фігурантів, яким, зрештою, доведеться залишитись
наодинці із своїми проблемами, недорозвинутим правовим устроєм,
сусідами-ворогами в умовах внутрішньої революційної ситуації, коли національну
ідею визначатимуть, зрозуміло, не науковці.
Книжка Миколи Сергєєва стимулює думання, вихід за визначену тему. Будучи розрахована
насамперед на українського адресата, вона – аж ніяк не солодкий пряник, радше –
гливкий млинець для новітніх русофілів. Її цінність полягає в тому, що вона
здатна допомогти розплющити очі всім тим, хто вбачає порятунок України у
відродженні слов’янської імперії, ніби забуваючи, що імперії завжди помирають,
а їхні народи – мають шанс на життя.
Мар’ян Житарюк,
доктор наук із
соціальних комунікацій,
професор,
професор кафедри зарубіжної преси та інформації
Львівського
національного університету імені Івана Франка
15-17.06.2013
[4] Закон України «Про Голодомор 1932—1933
років в Україні», ухвалений Верховною Радою України 28 листопада 2006року, офіційно визнає Голодомор 1932—1933 років актом геноциду українського народу (стаття 1).
[5] Шкляр Володимир. Вектори часу // Україна на шляху
до Європи. – К.: Етнос, 2006. – С.253.
Немає коментарів:
Дописати коментар