Відомі такі різновиди комунікативних технологій як пропагандистська, рекламна, політична, переговорна, перформенсна, PR, релігійна тощо… Більшість із них вивчають, аналізують, відшліфовують. Натомість мало афішують ще один різновид, науково сформульований Дж.Брауном ще у 1963 р., а успішно апробований значно раніше – і в часи Наполеона, і в міжвоєнний та воєнний період більшовиками і нацистами, і вдало застосовуваний сьогодні у ЗМК наших сусідів (РФ, Білорусь), та й у нас, в Україні. Цей різновид – селективна комунікативна технологія.
Формула цієї технології більш ніж проста: пропаганда плюс цензура. Г.Почепцов зазначає, що йдеться про відбір і контроль інформації на користь певного погляду. Основні принципи селективного контролю найкраще сформулював А.Гітлер у закритому виступі перед 400 журналістами й видавцями (10.11.1938) (Es spricht der Fuhrer. – Sigbert Mohn Verlag, 1966. – S.268-286). Вони зводяться до єдності, підтримки керівництва, формування спільного погляду.
Згаданий вже Наполеон теж визначав газетам не тільки те, про що говорити, а й те, про що мовчати (Тарле Е. Печать во Франции при Наполеоне І. – Пт., 1922. – С.12). Тому Г.Почепцов слушно зазначає, що для тоталітарної пропаганди вербальна (символічна) реальність сильніша, ніж реальна дійсність (Почепцов Г. Вербальний і візуальний простір тоталітаризму // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – №4; Почепцов Г. Час і простір у тоталітарній свідомості // Політологічні читання. – 1993. – №4; Почепцов Г. Міфологічний простір тоталітаризму // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – №5).
Факт Голодомору, Геноциду українців 1932-1933 рр. в нормальних людей не викликає сумніву, натомість є пересторогою майбутнім поколінням. Натомість нащадки і духовні спадкоємці організаторів Геноциду, звичайні перевертні, найчастіше – комуністи, вважають, що Геноциду в Україні не було, бо про це не писала радянська преса. Але ж радянська преса і не могла писати про Голодомор, бо керуюча на той час ВКП(б) забороняла піднімати цю проблему у ЗМІ. Це теж очевидні речі.
Період незалежної України на початку ХХІ ст., коли Президентом був Л.Кучма, а очолював Адміністрацію Президента В.Медведчук, пройшов під знаком обмеження інформації у вигляді коректувань „порядку денного” інформаційних програм (у народі – „темники”). 2005-2010-ті пройшли під знаком політико-демократичного балагану і публічного з’ясовування стосунків. Натомість представники медіа так і не усвідомили власну суспільну відповідальність і, відповідно, не утверджували морально-етичні принципи для аудиторії (громадськості). Говорити можна було що завгодно і скільки завгодно, але – не кому завгодно. Можна – політикам, „балакаючим головам”, представникам переважно парламентських партій та фракцій, які регулярно з’являлись (і з’являються досі) на всіх без винятку центральних телеканалах. Як у назві монографії теперішнього Голови ВР України В.Литвина, «Політична арена України: особи та виконавці» (1994 р.). Не можна або можна ну дуже трішечки – фахівцям, ученим, експертам. Усе це сприяло внормуванню абсолютно ненормальної ситуації, коли основою інформаційно-публіцистичних програм телебачення стають нескінченні політичні шоу, часто – в прямому ефірі, де співбесідником(-ками) завжди є народний депутат або ж член уряду), а в часи Президента В.Ющенка – представники так званої опозиції: мільярдери, олігархи і, звичайно ж, комуністи та вітренківці.
Українські мас-медіа, точніше мас-медіа в Україні за часів новітньої державності, не ставили за мету виховувати співгромадян та контролювати владу. Основним завданням, навіть у політичних програмах, було бажання розважати(сь). Балаган у медіапросторі не припинився й досі, але сьогодні він модифікований та краще контрольований: набув рис певної акцентності, більше відчувається політико-режисерський почерк верстки новин і політичних програм. Політичні чи навколо політичні розваги мають все більш контролюючий характер. Звісно, немає посади цензора, немає офіційно й пропагандиста і тим паче маніпулятора. Але має місце більш чіткий відбір акцентів і фактів, тобто „працює” селективна комунікативна модель. На фоні, скажемо м’яко, не поліпшення життя вже сьогодні, прем’єр-міністр М.Азаров доповідає: жити стало краще, жити стало веселіше. Ми регулярно отримуємо інформацію про те, що зростають економічні показники, зокрема ВВП, хоч більшість пересічних українців ніяк це не відчула – ні збільшенням зарплат, ні скороченням безробіття, ні поліпшенням рівня життя. Але пропаганда дій влади, гучно названа реформами, має місце скрізь, надто ж у телепросторі. У тому ж телепросторі має місце формування довкола владними чинниками „порядку денного”, фактично – обмеження певної, небажаної для влади, інформації. Відомо, що інформація, небажана для одержувача, але бажана для надавача інформації, є різновидом дезінформації. Дезінформація відрізняється від інформації відсутністю етичного конфігуратора.
Якщо зважити на те, що медіатори не цураються геббельсівського розуміння пропаганди (як складника селекції), який зводиться до нагнітання емоцій, розумового спрощення і багаторазового повтору, то стає страшно, з чим мають справу „маси” (аудиторія).
Реалітіполітмедіатехнологи – насамперед заробітчани Євгеній Кісєльов та Савік Шустер, – користуючись підтримкою нашої „п’ятої колони”, з допомогою певних дозованих провокацій, періодично перевіряють на пильність і витривалість українську націю, „нащупують” межу „нагинання”. Досить згадати програму про трагедію Бабиного Яру, в якій чомусь говорили про знищення „…тисяч євреїв у Львові” руками українців, демонстрували „докази” у вигляді фотографій. Насправді ж на демонстрованих фотографіях були в’язні львівських тюрем, знищені військами НКВС СРСР влітку 1941-го. Але Перший національний вимагав від України й українців покаятись перед єврейським народом – ледь не у прямому ефірі.
В іншій, не менш популярній, „телепрограмі” ведучий Є.Кісельов рапортує про готовність луганчан поставити (вже третій в Україні) пам’ятник „імператриці Катерині ІІ”, однак зауважує, що проти цього виступили українські націоналісти. А хто вони, українські націоналісти, в розумінні цього політтехнолога? Чи не ті, що розмовляють і думають по-українськи, чи не ті, що знають свою історію, чи не ті, що люблять свою землю і шанують власні традиції? Чи не ті, які не можуть змиритись з пошануванням Софії Августи Фредеріки Ангальт-Цербської на козацькій землі, яка знищила Козацьку Січ, ліквідувала козацьку вольницю, а козацькі землі („Юг России”) заселила каторжанами і бездомною голотою?
Аналогічно орієнтовані й топ-теми на кшталт „газових угод Ю.Тимошенко”. У кісєльовській програмі на „Інтері” раз у раз бачимо критиків цих угод – Ю.Бойка, М.Азарова, І.Богословську, Г.Герман, В.Олійника та багатьох інших сучасних „телезірок”, які „призабули” контекст підписання – припинення газопостачання „Газпромом” та істерію представників європейських держав, одержувачів газу з Росії. Представники європейських країн ні тоді, ні досі не з’ясували реальний стан справ, залишили Україну наодинці з РФ. Ю.Бойко сьогодні розповідає, що він, за таких умов, пішов би у відставку (http://politika.inter.ua/ru/episode/122/transcript), але нічого не підписав би. Якби так зробили представники „Нафтогазу України” у 2009 р., чи не судили б сьогодні її керівників та прем’єр-міністра Ю.Тимошенко, скажімо, за бездіяльність, що призвела до міжнародної ізоляції та фінансових втрат? Ми знаємо, що суд під керівництвом Родіона Кірєєва, крім семи років ув’язнення Ю.Тимошенко, постановив компенсувати втрати „Нафтогазу України” у розмірі 1,5 мільярди доларів. Тут виникають інші питання: чому Генеральна прокуратура України не розслідує втрати того ж „Нафтогазу України” внаслідок рішення Стокгольмського суду і передачі у приватну власність (RosUrkEnergo, де-факто бізнесмену Дмитру Фірташу) 12,1 мільярда кубічних метрів газу (http://lenta.ru/lib/14187105/)?
У цих двох, найрейтинговіших і найпопулярніших, а головне – найдоступніших, телемовників („Перший Національний” та „Інтер”), одні факти мусуються без кінця, інші – замовчуються. На інших телеканалах – ІСTV („Свобода слова з Андрієм Куликовим), TVI („Вечір з Миколою Княжицьким”, програми Віталія Портникова), доступних у кабельній мережі або через супуник – ситуація не така драматична, принаймні їхні програми не можна беззастережно зарахувати до селективної комунікативної технології. Попри те, що не всі телевізійні програми однакові, принаймні на найпопулярніших українських телеканалах має місце відбір тем, проблем і фактів, гідних суспільного обговорення, або ж новітній, модерний вид цензури, контролю й дозування інформації – селекція суспільної комунікації. Дивно, що на такий стан справ не реагують або реагують в неповному обсязі представники Незалежної медіапрофспілки України, Національної спілки журналістів України, Комісія з журналістської етики, наукова еліта.
Українські телевізійні медіа, перекуплені і спонсоровані членами групи підтримки сучасної влади в Україні, не беруть до уваги очевидні і беззаперечні практики країн ЄС: прем’єрів не судять за економічні рішення, оскільки прем’єрам доводиться ухвалювати й політичні рішення; підозрюваний до рішення суду не є злочинцем і його не тримають за ґратами місяцями чи роками; не можуть бути чинними юридичні практики (закони) неіснуючих держав (наприклад, СРСР). Якщо високопосадовці України, власники медіахолдингів самі цього не знали, не розуміли чи не помічали, то після 11 жовтня ц.р., дня кірєєвського правосуддя, це стало зрозуміло не лише політикам чи експертам, а й домогосподаркам, бо зарубіжна преса, зарубіжні політики це дуже зрозуміло й наполегливо пояснюють. Але чинна влада в Україні й далі вдає, що все це її не стосується, реанімує старі й закриті справи, підписує сумнівні угоди в Санкт-Петербурзі, заклопотана кубино-бразильськими векторами партнерства, звичайно, дуже важливими, але не першочерговими в ситуації, що склалася і загрожує міжнародною ізоляцією з боку США та країн ЄС. І телебачення, зареєстроване, ліцензоване і чинне в Україні, як надійний політичний партнер і селективний комунікатор, їй допомагає.
Мар’ян Житарюк, Львів, для „Медіакритики”
Television as a Springboard for Selective Communication Technology
Maryan Zhytariuk
There are a lot of communication technologies (such as propaganda, advertising, PR, performance, religions technology, etc). Most of them are examined, analyzed and honed. However, there is a variety that hasn’t been given much attention, despite being widely and successfully applied, i.e. selective communication technology.
Передрук із сайту "Медіакритика", Львів: http://www.mediakrytyka.info/ohlyady-analityka/telebachennya-yak-platsdarm-selektyvnoyi-komunikatyvnoyi-tekhnolohiyi.html
