Медіатекст і лінгвосоціокультурні моделі: аспекти взаємодії

Мар’ян Георгійович Житарюк,
Львівський національний університет імені Івана Франка, доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри зарубіжної преси та інформації

Тези виступу на ІХ Всеукраїнському соціолінгвістичному семінарі
(4 квітня 2012 р., м. Львів, Львівський національний університет імені Івана Франка)

МЕДІАТЕКСТ І ЛІНГВОСОЦІОКУЛЬТУРНІ МОДЕЛІ: АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ

Криза світової журналістики починається з підміни адекватного сприйняття трансцендентними реальностями. Якщо процеси „переплетення/ змішування” адеквату (відповідності) з трансцендентністю (вимислом) не припиняться, то пересічному адресату практично неможливо буде відрізнити правду від вимислу та дифамації. Патогенні інформаційні процеси є наслідком тотального нехтування або й заперечення моральності, правдивості, духовності, чесності, одне слово, гуманізму, тобто поваги і любові людини до людини. Мутаційні процеси зайшли так далеко, що людина-журналіст, відповідно до проекції духовного зв’язку О.С.Федик, поданої в монографії „Мова як духовний адекват світу (дійсності)” (Львів, 2000), яка має бути в центрі по горизонталі, іноді підноситься по вертикалі, вважаючи себе Всевишнім.

Творці медіатексту, тобто журналісти, ЗМІ, а часто – не тільки вони, а й творці літературного тексту, деякі так би мовити „культовики”, чи то через ейфорію і задурманення від тимчасових успіхів, чи через нахабство й невихованість, забувають своє справжнє місце, призначення в цьому світі – перебувати в центрі (по горизонталі), але не на вершині.
Розуміння й дотримання своєї ролі і місії журналістики (і як системи ЗМІ, і як сукупності актуальних виступів, і як соціально-політично-культурної системи) синхронізує внутрішні і зовнішні процеси та явища, ігнорування ж – розбалансовує чинні ціннісні орієнтири і сприяє поглибленню суспільно-політичних та міжнародних криз. Сьогодні ніхто не заперечує той факт, що „слово – також зброя” (В.Й.Здоровега [3]), тому слово (мова, повідомлення у ЗМІ), залежно від того, в чиїх руках опиняється, виконує різні завдання і функції (об’єднує, згуртовує, виховує, навчає, радить, інформує, аналізує, дискутує, підтримує – роз’єднує, розсварює, наказує, повчає, принижує, рекламує, пропагує, маніпулює, зомбує, гіпнотизує, воює і т.д.).
Усе це важливо і з погляду зіставлення реального світу із різними мовними рівнями. О.Федик пояснює суть антологічної природи рівнів мови: „Мова як адекват дійсності являє собою паралельну площину до реального світу, а метафоричний рівень мови має всі ознаки трансцендентності: якщо адекватний рівень характерний зображально-відображальними функціями, то трансцендентний перебуває поза зв’язком із дійсністю, це третя дійсність, яку створює метафора...” [7: 267]. На схемі О.Федик мова у центрі по вертикалі – між трансцендентною реальністю і звичайною реальністю:
Розуміння мови як духовного адеквату світу сприяє модернізації подальших трансформацій у вивченні теорії та історії журналістики, адже журналістика, за аналогією, також може відображати реальну дійсність (за принципом фіксації-фотографування, дотримуючись балансу інтересів, неупередженості), а може творити паралельні (віртуальні) реальності, пропагувати спеціально створені події, значної частини яких без представників ЗМІ або їхніх власників/ спонсорів, не існувало б (прес-конференції, зустрічі з пресою на підприємстві, на природі, навіть війна).
Лінгвосоціокультурні моделі дозволяють акцентувати на опозиційній парі „індивідуальне – колективне”, що в будь-якій творчій сфері (а журналістика також творчість) є однією з концептуальних проблем. У контексті розуміння журналістських текстів не як інвентаризаційного інструменту соціального інтелекту, а індивідуального вияву творчості як результату індивідуального інтелекту, продуцента макротекстів (подібно до філософських творів), логічно, по-перше, критично оцінити теорію колективного інтелекту (про це частково йдеться в нашій монографії „Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство” [2: 356-360]), по-друге, графічно змоделювати ієрархію журналістських текстів (Тут слід відзначити наукові розробки В.В.Богуславської та  І.В.Богуславського [1]). Останнє випливає із потреби цілісного підходу – осмислення і відображення (на моделях) журналістики на морфологічному рівні, тобто структурно-композиційному, або мікрорівні.
За Ю.Лотманом [4], множинність завдань “формування” тексту (а медіатекст тут не виняток) можна окреслити трьома групами, залежно від ступеню невизначеності ситуації та завдань. 1. Завдання синтезу тексту передбачають визначення концептуальних засад тексту, стратегії його формування. Тут відповідність ситуації з найменшим ступенем визначеності, коли існує певна суспільна чи особиста потреба, але невідома її природа і способи її вирішення. 2. Завдання часткового синтезу передбачають визначення змісту майбутнього тексту і тактичних варіантів його формування. Тут відомий вектор корекції (зміни) ситуації, але ще немає механізму реалізації. 3. Завдання аналізу – це “формування”, написання тексту і водночас реалізація оперативних дій. Фактично саме ці конкретні завдання найчастіше постають перед журналістами.
У зв’язку з цим, мову медіа можна зобразити так:

Групи завдань тексту.


Журналістська мова, з допомогою якої продукуються конкретні журналістські тексти, потребує не просто групування, а чіткого ієрархічного (рольового) моделювання. Модель-піраміда дозволяє побачити „ієрархію”, тобто елементну базу морфологічно-композиційної структури, де смислом, кінцевим результатом усього є власне журналістський продукт, адже він неможливий без усіх інших компонентів:

Тут 1 – оперативні дії (аналіз, творення), 2 – зміст, суть, 3 – тактика тексту (частковий синтез), 4 – стратегія тексту (синтез), 5 – концепції (ідеї, позиціонування), 6 – конкретний журналістський текст.
Мал. 4. Ієрархічна (рольова) модель журналістського твору.
На поданій схемі показано взаємозалежність формувальних компонентів журналістського тексту (1-2-3-4-5), тобто горизонтальний і, водночас, базовий рівень творчості, що спирається переважно на розум, та, з іншого, – паралельну (зв’язок по вертикалі) залежність (варіанти: а) 1-6, б) 5-4-3-2-1-6, в) 5-6), де варіанти а) і в) можуть опиратись на інтелект, тому, будучи за природою індивідуальними, реагуючи на суспільний резистенс, сприяють непередбачуваності – парадоксальності, геніальності тощо. Якщо аналіз базового рівня можна спрогнозувати, передбачити, спроектувати навіть з допомогою штучного (але не колективного!) інтелекту, заклавши в його програму певний алгоритм, іноді довівши справу до банальності, то вертикальні проекції є результатом лише індивідуальної творчості. Варіант б) найуніверсальніший, бо поєднує горизонталь і вертикаль, тобто підкреслює індивідуальну творчість при спиранні на певну базу.
Таким чином, комунікативна діяльність і журналістика тісно пов’язані певними аспектами взаємодії, відображеними на лінгвосоціокультурних моделях: по-перше, засобами організації професійних комунікацій, по-друге, соціокультурними процесами, по-третє, результативністю (ефективністю), яку визначають закони функціонування різних майстерно змодельованих систем (за видом, родом, мірилом).
Масова комунікація і журналістика – це різновиди колективного розуму, життєздатність і функціональність яких, по-перше, детерміновані індивідуальним творчим інтелектом, по-друге, політичними, ідейними, комерційними, економічними чи галузевими інтересами, по-третє, засобами мультимедіа, задіяними в роботі штучного інтелекту (не плутати із колективним інтелектом, як, наприклад, у М.Мойсеєва).

ІНСТРУМЕНТАЛЬНА МОДЕЛЬ КОНТЕНТУ „ВЛАДА – ЗМІ” ЯК ОСНОВА ЗАПЕРЕЧЕННЯ ФОРМАТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Мар’ян Житарюк,
д. н. із соц. комунікацій,
професор кафедри зарубіжної преси та інформації
ЛНУ ім. І.Франка

ІНСТРУМЕНТАЛЬНА МОДЕЛЬ КОНТЕНТУ „ВЛАДА – ЗМІ”
ЯК ОСНОВА ЗАПЕРЕЧЕННЯ ФОРМАТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Тези повідомлення Звітної наукової конференції факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, 7 лютого 2012 р.

Проблема творчої інтеграції національних і міжнародних засобів масової інформації, як результат глобальних, транскордонних процесів, складна й актуальна. Феноменологічна за суттю, вона зумовлена політичними, соціальними, культурними, економічними, ідейними, ідеологічними, технологічними факторами, організаційними, комунікаційними, історичними, суспільними умовами, детермінована взаємозалежністю ЗМІ та форматів національної ідентичності.
Як контраверсійна парадигма (і добро і зло, і „прискорювач” демократизації і „гальмівник”), як явище з віковими традиціями, тривалою ґенезою і вдалими адаптаторами (національними, мовними, культурними, світоглядними, технологічними тощо), глобалізація успішно розвиватиметься. Національні держави, які прагнуть зберегти свою ідентичність, не „подрібнитись” на кластери, не стати загальним психо-інформаційним чи біологічним тлом, повинні задіяти ефективні запобіжники і нейтралізатори патогенності (наслідків інформаційних вірусів, що ведуть до інфодеструкції чи навіть інфозалежності), усі адекватні заходи з метою „пом’якшення спільного й всеосяжного впливу глобалізації” [Шкляр В. Вектори часу / Володимир Шкляр // Україна на шляху до Європи / упоряд.: В.І.Шкляр, А.В.Юричко. – К.: Етнос, 2006. – С.235].
Національна ідентичність – 1) міфологічний/ деміфологічний, ідейний/ квазіідейний, історичний/ псевдоісторичний ресурс, з допомогою якого можна / потрібно легально (за участі ЗМІ, суспільних, громадських інституцій, адміністративного ресурсу тощо) чи нелегально (путч, революція, військовий стан) утримати / здобути владу; 2) свідомісна, тобто історична й космологічна, реалізація національної світомоделі; 3) нуклеативний (центральний, ядерний) елемент автономної системи, тобто цілісного, самоорганізованого, самозбереженого, самовідтвореного і структурованого утворення – національно-культурного організму, що „входить у надсистему – людство-світ” і „має свої підсистеми (особа-сім’я-класи-професійні страти-реґіональні тощо)” [Андрусів С.М. Національний космо-психо-лоґос і національна ідентичність / С.М.Андрусів // Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.: моногр. – Львів – Тернопіль, 2000. – С.23]; 4) активованість національної психо-інформаційної системи, тобто ефективність взаємодій, функціональність „живих” і „оживлення” „неживих” елементів.
Семіозис певної історичної епохи, проблеми національної ідентичності можна розглядати з допомогою моделей осмислення часу – історичної та космологічної. Пам’ятаючи, що історія – завжди комунікація-гра теперішнього-майбутнього, а історичний процес (з погляду семіотики) – комунікативний процес („інформація, що надходить у канали сприйняття, обумовлює ту чи іншу зворотну реакцію суспільного адресата (чи соціуму – колективної особи” [Андрусів: 51]), семіозис історії – „відбір і осмислення минулого – того, що зберігається у колективній пам’яті”. Здатність організації минулого як окремого тексту, що прочитується у перспективі теперішнього, за С.Андрусів, визначає дві умови семіозису історії: 1) розташування тих чи інших подій минулого у часовій послідовності – включення фактору часу; 2) встановлення між ними причинно-наслідкових зв’язків – включення фактора причинності [Андрусів: 54].
Модель історичної свідомості антитетична (протилежна, нетотожна) космологічній (міфологічній) – допомагає побачити (відчути, зрозуміти) попереднє, а не початкове (як космологічна). Попри формальну абстрактність цих моделей, вони достатньо добре реалізовані: перша – в науці, інша – в мистецтві, літературі, публіцистиці. Співіснуючи в різних типах свідомості (індивідуальній чи колективній), у тих чи інших часово-просторових координатах, рольові домінанти змінюються. Однак у сприйманні „особливо значимих для соціуму (етносу) подій минулого актуалізується космологічна модель: бачить у них символічне відтворення, вічне повторення” [Андрусів: 60], сакралізуючи історичні події та історичних діячів. Тоді історична модель, що відходить на другий план, своєю „коректною присутністю”, пише С.Андрусів, „легітимізує висновки космологічної інтерпретації”, адже в основі космологічної свідомості – абстракції та уподібнення (часові, просторові, знакові, символічні). Так, процес самоусвідомлення, збереження індивідуальної та національної ідентичності, за своєю природою космологічний. Первинні питання: „Хто я є?”, „Звідки походжу?”, „Як давно існую?” – це першопочаток, першоджерело свого Я (індивідуально і колективно), „усвідомлення своєї причетності до вічного повернення, вічного тривання цього Я” [Андрусів: 64]. Через усвідомлення історичної тяглості в процесі самоідентифікації бере участь також історична свідомість.
Журналістикознавство помилково недооцінює семіотичне розуміння проблем націоідентифікації, самоідентифікації, функціонально-змістове значення творчості (у т.ч. журналістики, публіцистики) як соціоконструктивного інтегратора, як онтологічний базис і навігаційний орієнтатор глобальних інформаційних викликів. Існування антитетичних моделей націоідентичності – історичної, космологічної, „інструментальної, істотної, плюралістичної” дозволяє повніше розуміти суть проблеми і роль „уряду в структурі й регулюванні національної системи ЗМІ” [Шкляр: 234]. Так, за В.Шклярем, істотна модель передбачає сильний урядовий інтерес до ЗМІ як творців відносин і думок, які повинні налагоджувати й підтримувати міцні й глибокі зв’язки для ототожнення нації і держави на основі плекання, демонстрації та поваги особливостей національної ідентичності (виділення наше. – М.Ж.). Плюралістична модель відповідає за гармонізацію механізмів міжкультурної рівноваги. Інструментальна модель близька до карнавалізації – маскування ряду контролюючих заходів може призвести до окупації творчого простору і звести нанівець можливості плюралізму думок і свободи висловлювань.
Замість засобу позитивного вираження, національна ідентичність стає знаряддям критики, придушення ідей, що, за Ґербертом Шіллером, відволікає увагу від соціального порядку. Тобто національна ідентичність слугує ширмою „для визначення того, які слова чи прагнення припустимі, а які – ні”, тому „пошук прийнятного визначення національної ідентичності пов’язаний з давньою суперечкою про відносини між урядом і правами особистості” [Шкляр: 235], з регулюванням сфери засобів масової інформації. Збіґнєв Бжезінський пояснює тоталітаризм як державну монополію на ЗМІ. У цьому контексті загострюються протиріччя: „хто член співтовариства?”, „хто чужинець?”, „що таке норма?” тощо.
Посилений в останнє сторіччя фактор глобалізації – комунікативні технології (а разом із ним і прискорення інформаційного обігу, тобто комунікаційних процесів) – і розширюють, і обмежують можливості держави впливати на ідеї національної ідентичності (досить згадати про соціальні мережі як все ще не розкодовані суспільно-світоглядні детонатори інформаційного вибуху; і це стосується не тільки арабських країн, а й РФ і навіть України).
Прикладів можна наводити дуже багато. Достатньо згадати лише два.
Перший. Протягом першого тижня лютого 2012 р. зі сторінок ЗМІ не припиняється обговорення останніх подій, а саме – спроба „зачистки” інформаційного простору України під кодовою назвою „боротьба з піратством, або захист інтелектуальної власності” з допомогою атракційно-карнавальних дій офіційних представників влади в Україні (пригадуєте згадану вже інструментальну модель?) і рішучий спротив цим діям як різновид інформаційного вибуху певної соціально активної частини суспільства проти дій найбільш масового користувача неліцензійних електронних продуктів – тих же органів державної влади (а це підтверджує масове блокування систем захисту сайтів основних державних органів).
Другий. Ситуація з газетою „Експрес”, яка з допомогою тих же інструментальних ходів та карнавалізації під виглядом господарського конфлікту, опинилась у дуже небезпечній ситуації: або прийняти правила гри ініціаторів судових переслідувань, або боротись з останніх сил, не маючи гарантій щодо наслідків протистояння. Увесь цей конфлікт – лише лакмусовий папірець на резистентність суспільства (насамперед – медіа-спільноти, інтелігенції, молоді). Якщо атракціоністам вдасться „зламати” (програма мінімум) або й знищити (програма максимум) одне з найбільш тиражних україномовних підприємств, то з іншими, менш потужними (і фінансово, й інформаційно), це буде зробити значно легше.
Таким чином, механізм владного (читайте – цензурного) контролю над ЗМІ, тобто інформацією може бути успішно реалізований, надто ж у частині україномовного, часто – національного-ідентичного і національно-світоглядного концепту української журналістики.
Вочевидь, ті, що активно „поліпшують життя вже сьогодні” від початку 2010 року, добре розуміють: щоб бути хранителями та доглядачами пам’яті науки, треба змагатись за контроль над цією пам’яттю. І тут уже ніяк не обійтись без ЗМІ. На жаль, ми змушені погодитись із теоретиком журналістики, професором В.Шклярем, який виокремив підсистему національної ідентичності – журналістську самоідентичність, в тому, що журналістська самоідентичність в Україні поки що не сформована відповідно до вимог часу, соціокультурних потреб, далеко не завжди консолідуючи, системоформуючи, як українську націю, так і українське суспільство. Українська журналістика фактично відчужена і від суспільства, і від влади. Взаємна втрата довіра між учасниками комунікаційного процесу не тільки унеможливлює діалогічність (кожен із них перестає слухати один одного), тобто сприяє реанімації монологічності, а знецінює суть національної ідентичності, заперечує її перспективи. Оскільки моделі комунікацій і моделі та формати ідентичності мають тенденцію до зближення, сучасна (прискорена) глобалізація „може виявитися тільки тимчасовим подоланням кордонів технологією, слідом за яким піде побудова нових демаркаційних ліній” [Шкляр: 238]. Не варто відкидати відому теорію трьох „К” – концентрація, кооперація, координація ЗМІ, яка цілком резистентна зовнішнім інформаційним інтервенціям, але тільки за безумовного збереження національної самоідентичності, здатна захистити національний інформаційний простір, безпечно інтегруватись у світове співтовариство.

Телебачення як плацдарм селективної комунікативної технології

Відомі такі різновиди комунікативних технологій як пропагандистська, рекламна, політична, переговорна, перформенсна, PR, релігійна тощо… Більшість із них вивчають, аналізують, відшліфовують. Натомість мало афішують ще один різновид, науково сформульований Дж.Брауном ще у 1963 р., а успішно апробований значно раніше – і в часи Наполеона, і в міжвоєнний та воєнний період більшовиками і нацистами, і вдало застосовуваний сьогодні у ЗМК наших сусідів (РФ, Білорусь), та й у нас, в Україні. Цей різновид – селективна комунікативна технологія.

Формула цієї технології більш ніж проста: пропаганда плюс цензура. Г.Почепцов зазначає, що йдеться про відбір і контроль інформації на користь певного погляду. Основні принципи селективного контролю найкраще сформулював А.Гітлер у закритому виступі перед 400 журналістами й видавцями (10.11.1938) (Es spricht der Fuhrer. – Sigbert Mohn Verlag, 1966. – S.268-286). Вони зводяться до єдності, підтримки керівництва, формування спільного погляду.

Згаданий вже Наполеон теж визначав газетам не тільки те, про що говорити, а й те, про що мовчати (Тарле Е. Печать во Франции при Наполеоне І. – Пт., 1922. – С.12). Тому Г.Почепцов слушно зазначає, що для тоталітарної пропаганди вербальна (символічна) реальність сильніша, ніж реальна дійсність (Почепцов Г. Вербальний і візуальний простір тоталітаризму // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – №4; Почепцов Г. Час і простір у тоталітарній свідомості // Політологічні читання. – 1993. – №4; Почепцов Г. Міфологічний простір тоталітаризму // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – №5).

Факт Голодомору, Геноциду українців 1932-1933 рр. в нормальних людей не викликає сумніву, натомість є пересторогою майбутнім поколінням. Натомість нащадки і духовні спадкоємці організаторів Геноциду, звичайні перевертні, найчастіше – комуністи, вважають, що Геноциду в Україні не було, бо про це не писала радянська преса. Але ж радянська преса і не могла писати про Голодомор, бо керуюча на той час ВКП(б) забороняла піднімати цю проблему у ЗМІ. Це теж очевидні речі.

Період незалежної України на початку ХХІ ст., коли Президентом був Л.Кучма, а очолював Адміністрацію Президента В.Медведчук, пройшов під знаком обмеження інформації у вигляді коректувань „порядку денного” інформаційних програм (у народі – „темники”). 2005-2010-ті пройшли під знаком політико-демократичного балагану і публічного з’ясовування стосунків. Натомість представники медіа так і не усвідомили власну суспільну відповідальність і, відповідно, не утверджували морально-етичні принципи для аудиторії (громадськості). Говорити можна було що завгодно і скільки завгодно, але – не кому завгодно. Можна – політикам, „балакаючим головам”, представникам переважно парламентських партій та фракцій, які регулярно з’являлись (і з’являються досі) на всіх без винятку центральних телеканалах. Як у назві монографії теперішнього Голови ВР України В.Литвина, «Політична арена України: особи та виконавці» (1994 р.). Не можна або можна ну дуже трішечки – фахівцям, ученим, експертам. Усе це сприяло внормуванню абсолютно ненормальної ситуації, коли основою інформаційно-публіцистичних програм телебачення стають нескінченні політичні шоу, часто – в прямому ефірі, де співбесідником(-ками) завжди є народний депутат або ж член уряду), а в часи Президента В.Ющенка – представники так званої опозиції: мільярдери, олігархи і, звичайно ж, комуністи та вітренківці.

Українські мас-медіа, точніше мас-медіа в Україні за часів новітньої державності, не ставили за мету виховувати співгромадян та контролювати владу. Основним завданням, навіть у політичних програмах, було бажання розважати(сь). Балаган у медіапросторі не припинився й досі, але сьогодні він модифікований та краще контрольований: набув рис певної акцентності, більше відчувається політико-режисерський почерк верстки новин і політичних програм. Політичні чи навколо політичні розваги мають все більш контролюючий характер. Звісно, немає посади цензора, немає офіційно й пропагандиста і тим паче маніпулятора. Але має місце більш чіткий відбір акцентів і фактів, тобто „працює” селективна комунікативна модель. На фоні, скажемо м’яко, не поліпшення життя вже сьогодні, прем’єр-міністр М.Азаров доповідає: жити стало краще, жити стало веселіше. Ми регулярно отримуємо інформацію про те, що зростають економічні показники, зокрема ВВП, хоч більшість пересічних українців ніяк це не відчула – ні збільшенням зарплат, ні скороченням безробіття, ні поліпшенням рівня життя. Але пропаганда дій влади, гучно названа реформами, має місце скрізь, надто ж у телепросторі. У тому ж телепросторі має місце формування довкола владними чинниками „порядку денного”, фактично – обмеження певної, небажаної для влади, інформації. Відомо, що інформація, небажана для одержувача, але бажана для надавача інформації, є різновидом дезінформації. Дезінформація відрізняється від інформації відсутністю етичного конфігуратора.

Якщо зважити на те, що медіатори не цураються геббельсівського розуміння пропаганди (як складника селекції), який зводиться до нагнітання емоцій, розумового спрощення і багаторазового повтору, то стає страшно, з чим мають справу „маси” (аудиторія).

Реалітіполітмедіатехнологи – насамперед заробітчани Євгеній Кісєльов та Савік Шустер, – користуючись підтримкою нашої „п’ятої колони”, з допомогою певних дозованих провокацій, періодично перевіряють на пильність і витривалість українську націю, „нащупують” межу „нагинання”. Досить згадати програму про трагедію Бабиного Яру, в якій чомусь говорили про знищення „…тисяч євреїв у Львові” руками українців, демонстрували „докази” у вигляді фотографій. Насправді ж на демонстрованих фотографіях були в’язні львівських тюрем, знищені військами НКВС СРСР влітку 1941-го. Але Перший національний вимагав від України й українців покаятись перед єврейським народом – ледь не у прямому ефірі.

В іншій, не менш популярній, „телепрограмі” ведучий Є.Кісельов рапортує про готовність луганчан поставити (вже третій в Україні) пам’ятник „імператриці Катерині ІІ”, однак зауважує, що проти цього виступили українські націоналісти. А хто вони, українські націоналісти, в розумінні цього політтехнолога? Чи не ті, що розмовляють і думають по-українськи, чи не ті, що знають свою історію, чи не ті, що люблять свою землю і шанують власні традиції? Чи не ті, які не можуть змиритись з пошануванням Софії Августи Фредеріки Ангальт-Цербської на козацькій землі, яка знищила Козацьку Січ, ліквідувала козацьку вольницю, а козацькі землі („Юг России”) заселила каторжанами і бездомною голотою?

Аналогічно орієнтовані й топ-теми на кшталт „газових угод Ю.Тимошенко”. У кісєльовській програмі на „Інтері” раз у раз бачимо критиків цих угод – Ю.Бойка, М.Азарова, І.Богословську, Г.Герман, В.Олійника та багатьох інших сучасних „телезірок”, які „призабули” контекст підписання – припинення газопостачання „Газпромом” та істерію представників європейських держав, одержувачів газу з Росії. Представники європейських країн ні тоді, ні досі не з’ясували реальний стан справ, залишили Україну наодинці з РФ. Ю.Бойко сьогодні розповідає, що він, за таких умов, пішов би у відставку (http://politika.inter.ua/ru/episode/122/transcript), але нічого не підписав би. Якби так зробили представники „Нафтогазу України” у 2009 р., чи не судили б сьогодні її керівників та прем’єр-міністра Ю.Тимошенко, скажімо, за бездіяльність, що призвела до міжнародної ізоляції та фінансових втрат? Ми знаємо, що суд під керівництвом Родіона Кірєєва, крім семи років ув’язнення Ю.Тимошенко, постановив компенсувати втрати „Нафтогазу України” у розмірі 1,5 мільярди доларів. Тут виникають інші питання: чому Генеральна прокуратура України не розслідує втрати того ж „Нафтогазу України” внаслідок рішення Стокгольмського суду і передачі у приватну власність (RosUrkEnergo, де-факто бізнесмену Дмитру Фірташу) 12,1 мільярда кубічних метрів газу (http://lenta.ru/lib/14187105/)?

У цих двох, найрейтинговіших і найпопулярніших, а головне – найдоступніших, телемовників („Перший Національний” та „Інтер”), одні факти мусуються без кінця, інші – замовчуються. На інших телеканалах – ІСTV („Свобода слова з Андрієм Куликовим), TVI („Вечір з Миколою Княжицьким”, програми Віталія Портникова), доступних у кабельній мережі або через супуник – ситуація не така драматична, принаймні їхні програми не можна беззастережно зарахувати до селективної комунікативної технології. Попри те, що не всі телевізійні програми однакові, принаймні на найпопулярніших українських телеканалах має місце відбір тем, проблем і фактів, гідних суспільного обговорення, або ж новітній, модерний вид цензури, контролю й дозування інформації – селекція суспільної комунікації. Дивно, що на такий стан справ не реагують або реагують в неповному обсязі представники Незалежної медіапрофспілки України, Національної спілки журналістів України, Комісія з журналістської етики, наукова еліта.

Українські телевізійні медіа, перекуплені і спонсоровані членами групи підтримки сучасної влади в Україні, не беруть до уваги очевидні і беззаперечні практики країн ЄС: прем’єрів не судять за економічні рішення, оскільки прем’єрам доводиться ухвалювати й політичні рішення; підозрюваний до рішення суду не є злочинцем і його не тримають за ґратами місяцями чи роками; не можуть бути чинними юридичні практики (закони) неіснуючих держав (наприклад, СРСР). Якщо високопосадовці України, власники медіахолдингів самі цього не знали, не розуміли чи не помічали, то після 11 жовтня ц.р., дня кірєєвського правосуддя, це стало зрозуміло не лише політикам чи експертам, а й домогосподаркам, бо зарубіжна преса, зарубіжні політики це дуже зрозуміло й наполегливо пояснюють. Але чинна влада в Україні й далі вдає, що все це її не стосується, реанімує старі й закриті справи, підписує сумнівні угоди в Санкт-Петербурзі, заклопотана кубино-бразильськими векторами партнерства, звичайно, дуже важливими, але не першочерговими в ситуації, що склалася і загрожує міжнародною ізоляцією з боку США та країн ЄС. І телебачення, зареєстроване, ліцензоване і чинне в Україні, як надійний політичний партнер і селективний комунікатор, їй допомагає.

Мар’ян Житарюк, Львів, для „Медіакритики”

Television as a Springboard for Selective Communication Technology
Maryan Zhytariuk

There are a lot of communication technologies (such as propaganda, advertising, PR, performance, religions technology, etc). Most of them are examined, analyzed and honed. However, there is a variety that hasn’t been given much attention, despite being widely and successfully applied, i.e. selective communication technology.

Передрук із сайту "Медіакритика", Львів: http://www.mediakrytyka.info/ohlyady-analityka/telebachennya-yak-platsdarm-selektyvnoyi-komunikatyvnoyi-tekhnolohiyi.html

ЧОМУ СВОБОДА З ОСТРАХОМ ЗАЗИРАЄ В СКРИНЬКУ ПАНДОРИ?

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України

Справді, чому? Адже саме Свобода до­вірливо, як і брат бога Зевса Епіме­тей, незважаючи на по­передження Про­метея не брати за дружину всебічно обдаровану і всезнаючу Пан­дору, при­йняла цей подарунок у вигляді ко­лосально різноманітного інструментарію для поширення і контролю ін­фор­мації.

Одразу ж хочу застерегти себе від звинувачень у на­чебто негативному сприйнятті мас-медіа і їхньої ролі в утвердженні свободи слова, свободи думки. У скриньці богині Землі Пандори були не лише зачаєні до пори, до часу біди. На дні скриньки залишилася надія. Проте безсумнівним для мене є те, що саме Свобода відкрила цю скриньку Пандори і випустила на волю зловісні нещастя.

Свобода – допитлива, цікава, все хоче знати, про все говорити. Отже, прагне бути такою ж всезнаючою, як богиня Пандора. Свобода забезпечує сьогодні вільний доступ до інформації та вільний обмін інформацією, вільне обговорення ідей. Завдяки цьому й формується, твориться таке суспільство, яке може вважатися демократичним, бо воно забезпечує, створює умови для права на вільну дискусію.

Здавалося б, що нам заважає проспівати гімн Свободі та витворити їй алегорію у вигляді незалежних мас-медіа? Якщо ми критично оглянемо те, що є в скриньці Пандори, тобто, оглянемо уважно інформаційний простір України, то ми не побачимо там надію – вона залишилася на дні скриньки, а зверху будуть копошитися переважно злотворящі сили у вигляді маніпуляцій суспільною думкою, суспільними настроями, епатажної вседозволеності, морально-етичної безвідповідальності, політичної провокативності, спекуляцій на мовних, регіональних, соціально-економічних проблемах...

Хто сьогодні заперечить, що найсерйознішою загрозою для морального і духовного здоров’я українського суспільства є посилення деструктивних інформаційно-комунікативних потоків, які травмують колективну пам’ять, руйнують духовне «силове поле» нації, розхитують морально-етичні основи національного буття, запроваджують масові ігри у вигляді політичних ток-шоу, мета яких – заманити суспільну свідомість в ілюзорну пастку соціальної справедливості та політичної відповідальності «лідерів нації»...

І хоч як це не парадоксально звучить, усе це відбувається завдяки Свободі, яка забезпечила безпрецедентне зростання знарядь, форм, засобів і прийомів для поширення і контролю інформації. Справді, завдяки свободі слова ми втрачаємо свободу ... рідного слова, інформаційно-комунікативний простір поширення і функціонування української мови звужується, мов шагренева шкіра, з кожним днем.

Завдяки інформаційній свободі ми втрачаємо свободу національну, бо з кожним днем нарощується ідеологічна експансія з боку міжнародних медійних потуг. І ця міжнародна мас-медійна присутність на національному культурно-інформаційному полі несе колосальну загрозу для внутрішньої культури, бо вона, за словами Едварда Саїда, «поволі вселяється, часто нижче рівня свідомості, у фантастично широкому розмахові»1.

Хочемо ми цього чи ні, але змушені говорити про проблему «культурного імперіялізму» (Жак Лонґ) на новому історичному рівні розвитку української нації, якій судилось в наші дні, на порозі ХХІ століття, а головне – в статусі незалежного державного будівництва, зазнавати безконкурентної експансії різноманітних форм культурно-інформаційного контролю з боку передусім Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки.

Скажете: та хіба ця культурна експансія поширюється лише на Україну? Хіба інші слабші, менш розвинуті культури не зазнають такого контролю і тиску з боку колишніх і нинішніх імперських культур? Безперечно. Про це аргументовано говорить не лише основоположник постколоніальної теорії Едвард Саїд у своїй фундаментальній праці «Культура й імперіялізм», але й провідний фахівець з питань виникнення й розвитку націй і націоналізму, автор виданої українською мовою ще в 1994 році праці «Національна ідентичність» Ентоні Д.Сміт. Саме його аргументи із книги «Геополітика інформації» наводить американський вчений Едвард Саїд: «Загроза незалежності в кінці ХХ століття з боку нової електроніки може бути більшою, ніж був колоніялізм. Ми починаємо розуміти, що деколонізація і зростання понаднаціоналізму не означали завершення імперських стосунків, а тільки розширення геополітичної павутини, яка снувалася з часів Ренесансу. Нові медії мають змогу проникати глибше в «привітливу» культуру, ніж будь-який попередній прояв західної технології. Результатом може стати безмірне спустошення, загострення соціяльних протиріч у суспільствах, які розвиваються»2.

1980 року, коли з’явилася друком цитована праця Ентоні Сміта, Міжнародна комісія з вивчення комунікаційних проблем, яка працювала під егідою ЮНЕСКО, опублікувала доповідь, присвячену «новому світовому інформаційному порядку», під назвою «Багато голосів, один світ». Члени цієї міжнародної комісії визнали, що світовий інформаційний порядок порушений, ніякого балансу й справедливості вже не спостерігається на цьому інформаційно-комунікативному просторі – ним володіють беззастережно і безконтрольно транснаціональні корпорації, передусім американські. Саме ринкові сили формують телекомунікації, комп’ютерну індустрію, індустрію преси, радіо, книговидання.

Цей модерний мас-медійний імперіалізм особливо успішно завойовує український національний простір, оскільки українське суспільство так і не пройшло через чистилище деколонізації, в суспільних почуттях і настроях не відбувалася переорієнтація із імперських (читай: російських) ідейно-світоглядних і культурних цінностей на національну систему ціннісних орієнтацій.

Ще й досі російська культура і властиві їй естетичні форми та ідейно-тематичні змісти для значної частини українського суспільства привабливіші за власну українську культуру. Та й способи артикуляції як і російської, так і американської, як і будь-якої іншої, в медіях, які поширені в Україні, ефективніші як за формою, так і за змістом. Модернізаційна та мобілізаційна потужність українських за духом та ідейним спрямуванням мас-медіа, особливо державних, не здатна ефективно протистояти експансії транснаціональних корпорацій і телекомунікаційних систем, які володіють новочасними механізмами інкорпорації та культурного підпорядкування потреб і смаків невибагливого споживача.

Що ж, Свобода відкрила собі на біду і нам на горе й клопоти цю мас-медійну скриньку Пандори і тепер загнати назад ці біди неможливо. Що ж робити? Змиритися з тим, що ми, українці, не господарі на власному інформаційно-комунікативному полі і продовжувати ковтати те, що нам подають новітні «культурні імперіалісти»? Але як же так сталося, що Україна, яка після краху радянської імперії заволоділа потужною базою телебачення і радіомовлення, тепер залишилася, по суті, безпорадною перед так званою ринковою агресією на державні, загальнонаціональні інтереси та пріоритети?

Гадаю, слід зазирнути ще далі, за два роки до проголошення незалежності, в період горбачовської гласності та перебудови, коли багатьом здавалося, що свобода слова ледве чи не автоматично буде забезпечена усією системою державного телерадіомовлення і преси. Хто тоді дозволяв собі розкіш замислитися над тезою Еріха Фрома про «страх перед свободою» чи над словами Робесп’єра, сказаними ним 5 лютого 1794 р.: «Уряд Революції – це деспотизм свободи проти тиранії»? Отже, запаморочливий солодкий запах і смак свободи, яка, здавалось, відкриває все – вікна, двері, підвали, провітрює гігантський соціалістичний табір від застояного повітря деспотії і ... відчиняє скриньку Пандори!

* * *

Серед багатьох резолюцій, прийнятих у вересні 1989 року на Установчому з’їзді Народного Руху України за перебудову, не було резолюції про стан національного інформаційного простору, хоча, здавалося б, розгляд цієї проблеми і пошуки шляхів «набуття» власного інформаційного простору мали б бути першочерговими. Адже інформаційний простір України був на той час тотально підпорядкований комуністичному режимові, відвоювати його для забезпечення можливостей пропагувати ідеї та програмні цілі Народного руху України було надзвичайно актуальним завданням. Тож Олесь Гончар, який відкривав Перший (Установчий) з’їзд Народного руху України за перебудову, й наголосив на найголовнішому – на потребі вибороти свободу слова, на силі громадської думки і висловив обурення з приводу цькування не лише звичайних громадян, але й народних депутатів тими, «хто на Україні монопольно володіє пресою»3. Іван Дзюба у виступі на з’їзді також звернув увагу на «пропагандистські акції в засобах масової інформації, що не враховують ідеологічний і психологічний фон у республіці»4, тобто, намагаються дискредитувати громадські проривання до свободи думки, а також компроментувати Народний рух і чільних його діячів.

Серед десяти розділів проекту Програми Народного руху України, яку розглядав і затверджував з’їзд, не виявилось розділу «Інформаційний простір» чи «Інформаційна безпека». Правда, в основних напрямках діяльності Руху проблема інформування та формування громадської думки як інструмента соціокомунікативного впливу знайшла своє відбиття у завданнях цього громадсько-політичного об’єднання, яке

«і) організовує обмін думками, диспути, колоквіуми, конференції з назрілих питань, створює експертні комісії, організовує лекції, проводить бесіди;

ї) видає свої газети, бюлетені, інформаційні листки; розповсюджує інформацію у вигляді летючок, плакатів, звернень, відкритих листів, а також через засоби масової інформації;

й) організовує і проводить мітинги, збори, демонстрації, марші, походи, пікетування»5.

Ясна річ, творці цього проекту програми Народного руху України враховували реальну суспільно-політичну ситуацію, і про спорадичний доступ до засобів масової інформації йшлося, як правило, лише за погодженням із відділом пропаганди і агітації ЦК Компартії України. Отже, незважаючи на те, що Установчий з’їзд не ухвалив спеціальної резолюції про стан українського інформаційного простору, це питання знайшло висвітлення в Програмі НРУ за перебудову.

Треба наголосити, що організатори і керівники Народного руху України за перебудову тоді не уявляли, як швидко переважну частину українських мес-медіа буде вихоплено з державних рук, приватизовано й підкорено інтересам власників, олігархів і політичних партій. У страшному сні не міг наснитися спрут із сотнями щупальців, який незабаром ухопить український інформаційний простір у свої прагматичні, байдужі до національних інтересів і почуттів «обійми».

У документах Руху не акцентували уваги на проблемі захисту власного інформаційного поля, не ставили питання ні про формування сучасної моделі інформаційного суспільства, ні про можливе інформаційне проникнення Росії в український культурний та інформаційний простір. Головне – вільний доступ громадян до інформації, основні громадянські права і свободи, передусім свобода слова. Тому другий розділ Програми під назвою «Зміст основних напрямків діяльності Руху. Права людини. Права народу» розпочинався так: «1. Політико-правова система суспільства має забезпечувати свободу та громадські права особи»6, а сьомий пункт визначав: «Рух домагатиметься реального здійснення принципу свободи слова та інформації. Кожному громадянину має бути забезпечене право доступу до інформації та захисту від дезинформації»7.

Як бачимо, в документах Народного Руху України за перебудову ще невиразно визначалися концептуально-стратегічні засади формування національного інформаційного простору, як, до речі, й нового суспільно-економічного середовища.

Правда, провідники Народного руху України добре усвідомлювали, що в незалежній Україні тільки тоді буде успішною культурна і мовна політика, коли національний інформаційний простір перебуватиме під контролем власної держави. Інакше українське суспільство не матиме необхідного сучасного засобу самоідентифікації, не забезпечить формування цілісного національного культурного простору, суспільного світогляду, утвердження національної ідеї, вільного доступу всіх громадян до культурних цінностей.

Перед будівничими відродженої Української держави поставало кардинально важливе завдання – створення нового суспільно-економічного і культурно-інформаційного середовища. Передові країни світу на той час сформували розвинені інформаційно-комунікаційні інфраструктури, які потужно працювали на прискорений розвиток високотехнологічних галузей економіки, на своєчасний вільний доступ громадян до інформації та забезпечення високого рівня прав і свобод. Інформаційна нерівність, в якій перебувала Україна щодо передових інформаційних суспільств, мала б зобов’язати українську владу максимально оперативно сформувати ефективну стратегію модернізації наявного в Україні ще доволі значного науково-технологічного та людського потенціалу з метою створення високорозвиненої інформаційно-комунікативної інфраструктури. На жаль, цього не сталося. Правда, уряди України розробляли і схвалювали програми розвитку інформаційного суспільства, але їхня реалізація, незважаючи на усвідомлення владою необхідності прискорити розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, виявилась малоуспішною, малоефективною. Про це свідчить передусім те, що керівництво держави й сьогодні не спроможне здійснювати ефективний контроль над процесами в інформаційній сфері, бо в Україні так і не було розроблено принципів і механізмів державної інформаційної політики. Лише 14 лютого 2007 року набрав чинності Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки», але в ньому, йдеться, в основному про інтернет, про новітні інформаційні технології. А проект Закону «Про концепцію державної інформаційної політики» вже давно скніє в нашому парламенті.

Тоді, у вересні 1989 року, творцям програмних документів Руху було ясно, що вибороти такий суспільний клімат, у якому кожен громадянин міг би створювати інформацію і знання, мати до них необмежений доступ, користуватися й обмінюватися ними, не можна без відродження національної держави й побудови демократичного суспільства. Зрозуміло, що тодішнє надзавдання вивищувалося над проблемою національного інформаційного простору, який на ту пору перебував у цілковитій залежності від Москви. Крім того, наявність в Україні значного науково-технологічного та людського потенціалу непомірно окрилювала тих, хто замірявся створити на своїй, вже незалежній території високорозвинену інформаційно-комунікаційну інфраструктуру. Адже в 1991 році Україна мала три загальнонаціональні телемережі (з майже стовідсотковим покриттям території України) і три загальнонаціональні проводові радіомережі; телерадіоцентри функціонували фактично в усіх областях. А це великий національний інформаційний ресурс: частоти, технічні мережі, устаткування, кадри... Та й традиції відіграють неабияку роль. Здавалося б, порядкуй задля державотворення, з особливою ощадливістю поставившись до розподілу радіочастотного ресурсу... А що зробила держава? Нові, найпотужніші телемережі з усією багатомільйонною інфраструктурою передала «Студії 1+1» та «Інтерові», і лише на базі третьої було створено Перший державний телеканал, який через вилучення із його ефіру обласних телерадіокомпаній згодом перетворився, по суті, на регіональний, столичний телеканал.

З українським радіомовленням справи були на позір кращі – воно залишилося державним. Та нема чого радіти. Радіомовлення тоді не прихватизували, бо проводове радіо (основа державного радіомовлення) виявилось «ринково непривабливим» через високу собівартість упровадження. Але це надзвичайно ефективний і загальнодоступний, зважаючи на всеохопність і технічну якість, засіб інформування широкої аудиторії. За розбудови держави проводове мовлення – інструмент неоціненний. Його роль у відновленні нашої державності, у висвітленні замовчуваних комуністичним режимом подій, постатей і фактів національної історії, культури, літератури й мистецтва – виняткова. Адже в 1991 році мережа проводового мовлення нараховувала 19 млн радіоточок (а нині скоротилася до 3,0 млн). Навіщо ж зруйнувано надпотужну радіоінформаційну мегасистему, яка була надійною, перспективною базою Національного радіо? Щоб замінити його високорентабельним FM-діапазоном? Нехай так, упроваджуйте FM-діапазон, але чому не паралельно з проводовим мовленням? Чиновники ВАТ «Укртелеком», які володіють проводовим радіомовленням, заволали, що цей спосіб мовлення нерентабельний і недоцільний, коли порівняти його з такими прибутковими сферами послуг, як телефонна мережа й мобільний зв’язок. У 2009 році «Укртелеком» підвищує з 1 червня удвічі оплату за радіоточку й через мас-медіа заохочує абонентів відмовлятися від радіопослуг. А що ж держава? В особі Мінтрансзв’язку підтримує «ініціативу», аплодує зухвалому знищенню унікального державотворчого інформаційного ресурсу, в який вкладено величезні народні кошти.

А чи подумали державні чиновники (наголошую: державні, тобто ті, хто повинен дбати не про прибуток, як це робить «Укртелеком», а про загальнонаціональні інтереси), – чи державні діячі замислилися над тим, що ця високонадійна централізована система оповіщення населення (яка не має аналогів у світі, бо здатна цілодобово забезпечувати роботу мережі навіть за аварійного відключення електроенергії в житлових будинках), є незамінною під час надзвичайних ситуацій, пов’язаних із техногенними катастрофами і стихійними лихами?! Недарма ж у Білорусі ухвалили закон, який убезпечив проводове мовлення, зберіг близько 4 млн. радіоточок... Понад те, білоруські зв’язківці модернізували цей вид мовлення за рахунок перерозподілу фінансів із більш прибуткових видів послуг.

Ще одне серйозне питання: чому Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, яка повинна непоступливо стояти на сторожі державних інтересів, так підозріло послідовно не допускає Національне радіо до частотного ресурсу високоякісного FM-діапазону? Натомість запобігає перед приватним сектором, у якому розкошують такі радіостанції, як «Русское радио», «Радио «Алла»» тощо. Наявний ресурс радіочастот – то не власність Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, це державний ресурс, наше національне багатство. Із цієї державної «скарбниці частот» комерційні мовники одержали понад тисячу частот, а державне радіо – 80. Цікаві «конкурси» бувають у Нацраді з питань телебачення і радіомовлення! Уряд ухвалює рішення про стовідсоткове покриття Львівської області програмами Українського радіо у FM-діапазоні, а Національна рада віддає «за конкурсом» Національній радіокомпанії України можливість поширення своїх програм у малонаселених районах, що не дасть змоги покрити і 20% території Львівської області... До речі, лише одна FM-частота у Львові, яку Нацрада віддала комерційній компанії, масштабами охоплення аудиторії дорівнює майже половині всіх частот, що їх мала Національна радіокомпанія у FM-діапазоні за останні 5 років. Проте не слід винуватити в усіх наших бідах із державним інформаційним ресурсом саму Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, яка активно підтримала створення шляхом надання ліцензій на частотний ресурс понад п’ятнадцять обласних мереж ефірного радіомовлення FМ-діапазону. Віриться, що в недалекому майбутньому постане єдина загальнонаціональна мережа FМ-мовлення за принципом загальнонаціональної проводової мережі. Навряд чи вдасться відновити її в повному обсязі, але зберегти бодай те, що лишилося, слід. Відповідає за це не лише Національна радіокомпанія України, а й Укртелеком, Мінтрансзв’язку, Держкомтелерадіо, слушно наголошує заступник голови Нацради з питань телебачення і радіомовлення Юрій Плаксюк.8

На жаль, держава більше ніж 15 років тому почала катастрофічно втрачати позиції на інформаційному ринку послуг, демонструючи дивовижну готовність до капітуляції перед інтересами капіталу. Основний аргумент у поясненні державними чиновниками свого капітулянського синдрому – відсутність бюджетних коштів, негативний вплив кризових явищ, потреба формувати інформаційно-комунікативний ринок послуг. І до чого все це дійшло? Пам’ятаємо, як масові інформаційні процеси і в Україні, і на інших теренах колишнього СРСР активізувалися внаслідок кардинальної зміни суспільно-політичної ситуації. Багато політиків-державників не встигли й роздивитися, як інформаційні потоки почали «розбігатися», – держава стала втрачати над ними контроль. До того ж український інформаційний простір почав активно скуповуватися іноземними мас-медіями, які розглядали інформацію як засіб і предмет матеріального споживання і торгівлі. Внаслідок чого витворюється споживач, якого задовольняє усереднений рівень очікування, конформіст, якого заколисують гіпнотично-сегустивним навіюванням або ілюзорних картинок оптимістичного світобачення, або ідеалізованої героїзації представників певних соціальних груп – бізнесових, політичних, навіть кримінальних, або надмірної фетишизації політичних лідерів, історичних осіб і подій, особливо із так званої «спільної історії», «братерської дружби», а тепер – «єдиного культурно-інформаційного простору».

Державна інформаційна політика – це не лише аудіовізуальні та друковані медіа, переважна більшість яких унаслідок роздержавлення засобів масової інформації працюють тепер на власника, а отже – на прибуток. Це передусім побудова в Україні розвинутого інформаційного суспільства як важливоїго передусім для нас, для української держави, для українського суспільства складової глобального складника інформаційного співтовариства. Державна інформаційна політика має забезпечувати пріоритетний розвиток інформаційних ресурсів та відповідної інфраструктури, впровадження новітніх інформаційних технологій, інакше ми не прискоримо процес структурної перебудови економіки й переходу до європейської соціальної стратифікації. Та ще більше важать формування розвиненої національної та державно-політичної ідентичності, захист національних моральних і культурних цінностей, забезпечення національних інтересів та пріоритетів, конституційних прав громадян на свободу слова та вільний доступ до інформації, збереження культурно-історичної самобутності.

Чи має українська влада вплив на формування національного інформаційно-комунікативного середовища? Має. Ще й істотно, попри те, що український телерадіоефір приблизно на 70–75 відсотків заповнено продуктом неукраїнського походження, й більшість власників телевізійних медіа в Україні – закордонні компанії та іноземці. Саме вони, голландські, німецько-американські, російські, американські, американо-російські власники, загарбали 70–80% загальнонаціонального частотного ресурсу України. І це тоді, коли частотна територія України менша, ніж географічна, а в деяких місцевостях – на 100–150 км у глибину від кордону – українського мовлення взагалі немає, іноземні програми формують громадську думкою і суспільні настрої. Наприклад, в ефірі Закарпаття мовлення ведуть 83 станції сусідніх держав, тоді як сигнал вітчизняних мовників не долинає до багатьох населених пунктів. А хіба назвеш повноцінною трансляцію українських теле- та радіопрограм у Чернівецькій, Рівненській, Волинській областях, в Автономній Республіці Крим, у східних областях України? Як-то кажуть, іноді «зі свічкою» не знайдеш сигналу українського мовника. Як тут не згадати отого проводового радіомовлення... Та й нема на що сподіватися, бо радіочастотний ресурс, призначений в Україні для трансляції теле- та радіопрограм, вичерпаний на 90%. І як бути з телеканалом «Культура»? Невже він і далі буде нічним, розрахованим на повальне безсоння глядачів? Та ще з таким мізерним фінансуванням, коли нема за що виготовляти власний телепродукт?

Як бачимо, внутрішні й зовнішні загрози українській державності не пригасають, навпаки, наростають, тож головним сегментом українського майбутнього радіо і телебачення мають бути радіоканал «Культура» та Перший Національний телеканал. Це стратегічне завдання для української влади. Адже поки що «Радіо «Культура»» ледве тримається на кількох малопотужних передавачах, які забезпечують чутність у столиці України та ще в кількох районах Волині. Інакше як зоною інформаційного лиха українське ефірне мовлення не назвати.

Комерційне телебачення і радіо, скориставшись із відсутності законодавчо-правової бази, уже на світанку незалежності загарбали державний частотний ресурс. Урядовці-«ринковики» й урядовці-демократи дивилися на цей хаос у галузі аудіовізуальних засобів масової комунікації як на «розгортання ринкової конкурентності», в цій сфері, знехутвавши потребу контролювати формування національного інформаційного простору. Владу заколисувало те, що в її руках залишилися Національна телекомпанія, Національна радіокомпанія, Концерн радіомовлення, радіозв’язку і телебачення, Укртелефільм, дві телерадіокомпанії – «Культура» і «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення», державна телерадіокомпанія «Крим», Київська та Севастопольська державні регіональні телерадіокомпанії, 23 обласні телерадіокомпанії. Справді, потужна сила, але вона безславно програла боротьбу за національний інформаційний простір. Дедалі вужчає радіочастотний ресурс державного телебачення, особливо в прикордонних регіонах України. А головне – в Україні утворився потужний сектор приватних телерадіокомпаній, значна частина яких має на меті – забезпечення політичних дивідендів олігархічних груп. Комерціалізація аудіовізуальних ЗМІ в Україні супроводжується приховуванням медіавласності, коли дізнатися, кому належить той чи інший канал, практично неможливо. Переважну більшість українських телеканалів контролюють офшорні компанії, господарі яких дозують інформацію, залежно від частки власності представника тієї чи іншої політичної сили.

На українському телеринку, чи не найдинамічнішому в Європі, функціонує близько тисячі трьохсот телерадіокомпаній, сформувалася п’ятірка лідерів – «Новий канал», «Інтер», ICTV, СТБ, і «1+1». Їх наздоганяє ТРК «Україна» (завдяки футбольному клубові «Шахтар» та зменшенню частки реклами).

До речі, про рекламу. Телевізійна реклама домінує в Україні. За період із 2001 по 2006 рік ринок телевізійної реклами в Україні збільшився у десять разів – вартість його послуг сягнула 500 млн доларів США. Телевізійна реклама, маючи величезний ресурс зростання, приваблює іноземних інвесторів, тож ця галузь активно комерціалізується. Безперечно, медіареклама й надалі стимулюватиме розвиток аудіовізуальних ЗМІ в нашій країні. Тим паче, що Україна посідає одне із останніх у Європі місць за показниками рекламних витрат на душу населення. Водночас половина всіх затрат рекламодавців (а це понад 2 млрд гривень у 2009 році) припадає на телевізійний ринок. Це й не дивно: українське телебачення має в регіоні другу (після Росії) аудиторію – 18,6 млн користувачів. Ми випередили навіть Туреччину і Польщу. До речі, Польща має в шість разів більший за український ринок телереклами – попри те, що в нашої західної сусідки лише шість національних телемереж (із них дві – державні). А що ж в Україні?

На жаль, і досі немає ладу в рекламному телерадіоринку. І проблема навіть не в тому, що контроль над рекламою розпорошено між різними державними структурами. Нема з кого спитати, бо ніхто конкретно не відповідає за цей вельми прибутковий сегмент ринку. Усі – і ніхто конкретно. А це могли б бути мільярдні надходження до бюджету... А насправді?

Хто скаже, що має державний бюджет від кабельного телебачення? Таке враження, ніби в цій сфері держава взагалі не порядкує. Проблема не лише у фінансовому контролі за кабельним телебаченням. Річ у тім, що ніхто не наглядає за тим продуктом, який нахабно і безцеремонно просувають іноземні рекламодавці через «кабель». Щоденна, щогодинна, щохвилинна інформаційна інтервенція державу не обходить! У нашому інформаційному просторі безконтрольно працюють «культурні імперіялісти», прищеплюють сумнівні цінності, чуже світобачення, маніпулюють суспільною свідомістю, а ми мовчимо. Чи можна уявити, аби бодай один український канал появився в офіційному пакеті послуг кабельних операторів Москви, Нью-Йорка, Парижа, Варшави? Про яку «сумлінну» конкуренцію, рівність у дотриманні авторських прав може йтися, коли так розкошує в Україні чуже кабельне телебачення?!

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення України визначила 15 загальнонаціональних мовників. На перший погляд, це небагато, коли пам’ятати, що на початку 2007 року Національною радою з питань телебачення і радіомовлення було зареєстровано близько 1400 телерадіоорганізацій: 858 телерадіомовних організацій, 38 студій-виробників, 13 дистриб’юторів та 464 провайдери програмної послуги. Більше ніж половина телерадіокомпаній є комерційними організаціями, лише 37 – державні і 300 – комунальні. Вітчизняні телерадіокомпанії в цьому комерційному морі ледь-ледь борсаються, намагаючись утриматися на поверхні медіапростору. Як свідчать експерти інтернет-видання «Телекритика», 15% вітчизняних телерадіокомпаній практично не працюють, а 60% – ледве животіють. Лише приблизно 25% вітчизняних телерадіокомпаній становлять основу української системи аудіовізуальних засобів масової інформації.

Якщо ситуація в українському медіа-просторі й надалі буде такою, то годі сподіватися, що вдасться створити цілісний, скоординований культурно-інформаційний простір українського соціуму. У структурі культурно-інформаційного простору суспільства питома вага власне культурно-мистецької продукції не відповідає потребам і запитам тих, хто хоче мати україномовний високоякісний продукт. І це стосується не лише телерадіопродукції, але й україномовної періодики. Варто лише поцікавитися разовим тиражем газет, що виходять в Україні, аби пересвідчитися, що на україномовні газети припадає ледве 30%, тоді як на російськомовні – 65%. Із 1995 по 2004 рік відсоток журналів та іншої періодики українською мовою знизився із 70% до 28%. Крім так званих українських версій таких російських газет, як «Комсомольская правда в Украине», «Известия в Украине», «Аргументы и факты в Украине», «Коммерсант-Украина», які активно, завдяки своїй багатотиражності, впроваджують російську мову в інформаційне поле України, є також телеканали ОРТ, НТВ, РТР, є газети, які виходять величезними тиражами лише у російськомовному варіанті. Це загальнонаціональні щоденні видання – «Сегодня», «Факты», «Вечерние вести», «Комсомольская правда».

Надто повільно змінюється мовний клімат на книжковому ринку України. Адже показник видання книжок на душу населення, не кажучи про україномовну книгу в співвідношенні до 67,5% населення України, які вважають українську мову рідною, є одним із найнижчих у Європі.

Станом на 01.01.2010 року до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції внесено 4539 суб’єктів видавничої справи. З них видавничу діяльність здійснюють – 1435 суб’єктів, виготовлюють видавничу продукцію – 606 суб’єктів, розповсюджують видавничу продукцію – 255 суб’єктів, поєднують кілька видів діяльності у видавничій справі – 2248 суб’єктів.

За оперативними даними Книжкової палати України станом на 13.01.2010 року до установи надійшло 21504 назви книжок і брошур, загальним тиражем 47035,0 тисяч примірників, що становить у порівнянні з аналогічними даними за минулий рік (за назвами 97,5 %, за тиражами 89,1 %), у тому числі українською мовою видано 14148 назв або 65,8 % від загальної кількості назв книг (тиражем 26597,0 тисяч примірників або 56,5 % від загального тиражу). Порівняно з аналогічними даними 2008 року спостерігається зменшення темпів випуску видань на 541 друкованих одиниць або на 2,5 %, тиражі зменшились на 5752,9 тисяч примірників або на 10,9 %. Українською мовою за назвами випущено менше на 891 друкованих одиниць (5,9 %), тиражі зменшились на 3483,0 тисяч примірників (11,6 %).

Зменшення кількості книжкових видань як за назвами так і за тиражами пов’язане з наслідками фінансово-економічної кризи в Україні, негативні наслідки якої одними з перших відчули на собі суб’єкти видавничої справи.

З метою пошуку шляхів зменшення негативного впливу фінансово-економічної кризи на діяльність підприємств видавничо-поліграфічного комплексу Держкомтелерадіо ініціював підписання Меморандуму про взаєморозуміння та співпрацю з провідними представниками галузі, в тому числі громадськими об’єднаннями і виробниками паперу та провів прес-конференцію, присвячену стану видавничо-поліграфічного комплексу в умовах економічної кризи.

З метою створення умов для діяльності суб’єктів видавничої справи Комітетом розроблено низку нормативно-правових актів.

Зокрема, проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку випуску видавничої продукції на умовах державного замовлення», який розглянуто на засіданні Уряду та відповідно до висловлених зауважень надіслано на погодження до Мінфіну.

В установленому порядку поданий на розгляд Кабінету Міністрів України проект Закону України «Про заборону виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств розповсюдження книг та преси із займаних ними на законних підставах приміщень державної та комунальної власності, а також знесення існуючих кіосків з продажу друкованих засобів масової інформації».

Урядом прийнято розпорядження «Про нормативи мінімального забезпечення громадян кіосками з продажу друкованих засобів масової інформації (преси)», розроблене Комітетом з метою задоволення громадян у друкованій періодиці та оптимізації функціонування мережі кіосків з продажу періодичних друкованих видань.

У червні 2009 року Урядом прийнята постанова про «Порядок визначення обсягу книжкової продукції державною мовою, підготовка, випуск та/або розповсюдження якої здійснюється вітчизняними видавництвами і підприємствами книжкової продукції, для укладення договорів оренди приміщень».

Реалізація зазначеної постанови дозволяє підтверджувати право на оренду державного та комунального майна без конкурсу видавництвами та підприємствами книгорозповсюдження книжкової продукції за умови випуску і розповсюдженню ними книжкової продукції державною мовою не менш як 50% відповідно до прийнятого у цьому році Закону України «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» щодо книговидавничої справи».

Незважаючи на чинне законодавство, постанову Верховної Ради України «Про запровадження мораторію на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження» продовжується практика виселення суб’єктів видавничої справи із орендованих ними приміщень. Зокрема, наприкінці минулого року під загрозою виселення з приміщення по вул. Б.Хмельницького, 51-А, опинилися «Всеукраїнське державне спеціалізоване видавництво «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України», редакція дитячого журналу «Соняшник», а також одна із найстаріших столичних книгарень – «Сяйво».

Із зазначеного питання в інформаційному агентстві УНІАН Держкомтелерадіо було проведено прес-конференцію, в якій взяли участь відомі державні та громадські діячі, а також на захист видавців відбулась акція «Живий ланцюг» за участю представників громадськості Києва, діячів культури, науки, літератури, мистецтва, які виступали проти рішень Київської міськради.

Колегією Держкомтелерадіо, на засіданні якої розглядалось питання про стан реалізації Програми 2009 року, визнано стан фінансування програми «Українська книга» незадовільним, таким, що завдає нищівного удару книговидавничій галузі України та ставить під загрозу подальше функціонування видавничих організацій.

Відповідно до рішення колегії Комітетом було підготовлено звернення до Кабінету Міністрів України із пропозицією вжити невідкладних заходів щодо покращення ситуації з метою виконання Програми діяльності Уряду.

Опрацьовані звернення 6-ти редакцій газет та журналів стосовно надання державної фінансової допомоги друкованим засобам масової інформації (відповідно до Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» та Порядку надання державної фінансової допомоги засобам масової інформації). Однак через відсутність відповідних коштів з державного бюджету, фінансової допомоги редакціям не було надано.

Комерціалізація аудіовізуальних засобів масової інформації в Україні логічно привела до того, що, скажімо, телевізійний та кінематографічний продукт, який виробляється в нашій країні, зорієнтований на російський ринок і на російськомовного глядача, бо головна мета виробника такої продукції – бізнесова привабливість. То ж хай не втішає нас те, що за останні 5–6 років збільшено виробництво в Україні власного аудіовізуального продукту. Всі ці телепрограми, «мильні» серіали, телефільми, ток-шоу розраховані передусім на російськомовного глядача і цілеспрямовано формують російський мовно-культурний простір. Переважна більшість комерційних теле- та радіоканалів, а також комунальних активно впроваджують російсько-українську двомовність, яка насправді є асиметричною, тобто, спрямованою на формування в суспільній свідомості домінанти російської мови в культурно-інформаційному просторі України. Все це посилює і так наявну величезну диспропорцію у структурі українського культурного та інформаційно-комунікаційного простору на користь Росії. До того ж публічне використання російської мови, яке демонструють народні депутати, державні чиновники, бізнесова і наукова еліта, формує проросійську орієнтацію, сприяє подальшій консервації російсько-політичного і мовного культурного ареалу, який повинен розглядатися, згідно з позицією влади Російської Федерації, як складова російського культурно-інформаційного простору. Ще перебуваючи на посаді першого заступника голови уряду Росії Д.Мєдвєдєв, виступаючи на Міжнародній конференції з питань статусу російської мови за кордоном, заявив: «Турбота про статус російської мови безпосередньо пов’язана з нашою спільною роботою по захисту прав і законних інтересів наших співвітчизників, із збереженням російськомовного простору за межами Росії. Для нас це надзвичайно важливе соціальне та політичне питання»9.

Сучасне керівництво Російської Федерації свою зовнішню гуманітарну політику повністю підпорядковує політичним завданням. Серед головних пріоритетів державної політики Росії є утвердження позицій російської мови в Україні. Саме тому «російська мова та російська преса об’єктивно є основою поширення панросійської ідентичності в Україні»10.

Цим завданням формування в Україні наднаціональної панросійської ідентичності підпорядкована інформаційна політика Російської Федерації на пострадянському просторі, механізми якої були визначені і схвалені на саміті глав держав-учасниць СНД у Казані (серпень 2005 р.).

На перший погляд, все розвивається в руслі процесів глобалізації та інтенсивного зростання ролі інформативного фактора в світовій політиці ХХІ століття, а насправді Росія прагне формувати той єдиний інформаційно-комунікативний простір, який конструюватиме і далі, як це було за часів Російської імперії та комуністичної імперії СРСР, російськомовний простір, у якому домінуватиме російська наднаціональна ідентичність. А отже й надалі розмиватиметься цілісність українського культурно-символічного простору, якої ми ще не досягли передусім через непослідовну, невиразну, несистемну гуманітарну політику української влади. А якщо зважити на те, що певні політичні сили в Україні навіть у своїх партійних програмах передбачають проведення проросійської мовної політики, продовжують маніпулювати «мовним питанням» під час виборчих кампаній, то про яке успішне формування українського національного наративу можна говорити в умовах партійної внутрішньої політики, спрямованої на дезінтеграцію українського суспільства.

Очевидно, що цим успішно користується країна-сусід, яка останнім часом активізувала зусилля, використовуючи легальні механізми реалізації політики СНД, на створення російської ідентичності на пострадянських теренах, передусім на території України. Наша держава розглядається багатьма російськими політологами як «недружня держава», тому на Україну передусім мають бути націлені механізми створення спільного гуманітарного простору шляхом збереження та посилення позицій російської мови, формування єдиного інформаційно-комунікативного простору, уніфікованого науково-освітнього та спільного культурно-символічного простору.

Росія активно використовує незахищеність українського інформаційного поля, посилюючи інформаційну інтервенцію на українське суспільство і цим самим розмиваючи і так слабку національну єдність та ідентичність. Як узагальнюють у Центрі О.Розумкова, «є всі підстави констатувати, що ненормована та безконтрольна присутність в українському інформаційному просторі закордонних, передусім російських ЗМІ, утворила потужній канал впливу на свідомість українських громадян. Стає дедалі очевиднішим – він є інструментом просування на територію України інтересів сусідньої держави, використовується для забезпечення її ідеологічної та політичної присутності»11. І не тільки в ідеологічній та політичній присутності суть проблеми, яка є проблемою стратегічної безпеки України. Інакше як наступальною інформаційною операцією не назвеш цей агресивний інформаційний вплив, який здійснює Росія на український інформаційно-комунікативний простір. І наслідки цієї операції, яку планують, розробляють і реалізовують, як правило, недержавні організації на зразок «Русского Журнала», «Кремль.Орг» чи «Агенства политических новостей», надзвичайно загрозливі для України. Як тут не згадати теоретичного батька інформаційних воєн, давньокитайського військового діяча Сун-цзи, який у «Трактаті про військове мистецтво» (V ст. н. е.) радив: «...найкраща політика зводиться до захоплення держави цілісною... Здобути сотню перемог у боях – це не край мистецтва. Підкорити суперника без бою – ось вінець мистецтва»12.

Чи усвідомлює українська влада, яку загрозу національній безпеці України становить агресивна інформаційна політика Росії, об’єктом якої є український інформаційно-комунікативний простір? Безперечно. У «Стратегії національної безпеки України», затвердженої Указом Президента України від 12 лютого 2007 року № 105/2007 читаємо: «2.8. Посилюється негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України, що загрожує розмиванням суспільних цінностей і національної ідентичності.

Недостатніми залишаються обсяги вироблення конкурентноспроможного національного інформаційного продукту.

Наближається до критичного стан безпеки інформаційно-комп’ютерних систем в галузі державного управління, фінансової і банківської сфери, енергетики, транспорту, внутрішніх та міжнародних комунікацій тощо».

Ці узагальнення жахають. Минуло вже два роки. І що змінилося? Здавалося б, на інформаційну безпеку держави буде звернений особливо прицільний погляд уряду, бо коли не ми є господарями на власному інформаційно-комунікативному полі, то як можна виконати перший пункт стратегічних пріоритетів політики національної безпеки?:

«Досягнення національної єдності та консолідації суспільства шляхом подолання як об’єктивних, так і штучних суперечностей соціокультурного, конфесійного, етнічного, мовного, міжрегіонального та регіонального характеру на основі безумовного додержання конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина».

Як, якими засобами, якими інструментами впливу «поширювати серед різних соціальних, вікових, освітніх, культурних верств Українського народу ідею спільності історичної долі, переваг тісної співпраці і взаємодопомоги, безпосередньої залежності успішності кожного громадянина від рівня єдності українського суспільства, що сприятиме формуванню національної ідеї в її широкому, світоглядному розумінні», як це передбачено Стратегією національної безпеки України, коли в комунікативному просторі нашої держави домінують російські електронні та друковані засоби масової інформації, функціонують спеціальні інтернет-проекти, книжкова, кіно-відео- та аудіо-продукція... Із 28 газет і журналів, які продукують і розповсюджують в Україні відомі медіа-магнати «Телеграф медіа-груп» (місце перебування – Голландія), «КП Медіа» і «Сегодня Мультимедиа», лише дві є україномовними публікаціями. Решта – російською мовою. Крім того, три російськомовні щоденні газети розповсюджуються безкоштовно. І магнатам чомусь не шкода викидати в український інформаційний простір сотні тисяч примірників цих газет. Кому це вигідно? Вірніше, хто замовляє цю «музику»?

Про «візуальний неоколоніалізм» (Олег Романчук) годі й говорити. Ця політика базується начебто на нейтральній тематичній основі, без виразного ідеологічного «замовлення», але із чітким спрямуванням на формування спільного з Росією медіа-простору. Як правило, російськомовного, іноді двомовного. Ця очевидна асиметрія інформаційного впливу на суспільну думку і суспільні настрої ефективно працює в Україні, бо такі передачі, як «95-тий квартал», «Самый умный» на телеканалі «1+1» або «Свобода слова» С. Шустера, «Свобода з Савіком Шустером», «Велика політика», «КВН», «Кривое зеркало», російські телесеріали, українські російськомовні телефільми, чітко «переводять» свідомість глядача в русло сприйняття двомовності як непорушної «мовної реальності», всього російськомовного як кращого, естетично вищого за українське, бо українське, мовляв, неконкурентне, бізнесово не вигідне, і з мистецької точки зору недовершене. Особливо в цьому плані відзначається телеканал «Інтер», який віддає перевагу російськомовним проектам, оскільки для його керівництва важливо передусім прибуток, а саме, продаж цих проектів у Росію. Так формується в суспільстві переконання про українську культурну вторинність, про «історично зумовлену» російсько-українську двомовність, про складність, а то й неможливість утворення українського цілісного культурно-інформаційного середовища... По суті, політику в інформедіа-просторі України українська влада не відслідковує, хоча годилося б сказати, не здійснює. Не лише національне культурно-мистецьке поле, але й політичне і економічне в тій чи іншій мірі перебуває під впливом російської інформаційної політики, російських мас-медіа і російської політико-економічної орієнтації. А яку ідейно-світоглядну політику веде так звана міждержавна – від імені Співдружності Незалежних Держав – телерадіокомпанія «Мир», а яким матеріалам віддають перевагу «українські версії» масових російських газет та журналів?.. Очевидно, що російським, оскільки значна частина і українських, і західних журналістів, які акредитовані в країнах СНД, черпає оперативну інформацію переважно із російських мас-медіа. Чи не тому український інформаційний простір наповнений тенденційними, конфліктними матеріалами, які нарощують проблемні напруги внутрішньополітичного, економічного та гуманітарного плану.

Була із часів Помаранчевої революції, та й залишається досі, надія на такий інформаційний засіб, як Інтернет. Саме український сектор Інтернету завдяки сайтам «Українська правда», «Обком», «Главред», а також сайту «Майдан», який розташований в американській зоні Інтернету, утримував і продовжує обстоювати незалежну позицію в цьому інформаційному протиборстві. Та саме через Інтернет посилено і, ясна річ, безперешкодно та легально реалізовується російською мовою російська інформаційна політика. На жаль, не спостерігається нарощення присутності української мови в Інтернет-спільноті. Навпаки, частка україномовних сайтів у «світовій павутині» просто мізерна. До речі, станом на початок 2007 року співвідношення україномовних та російськомовних он-лайнових ресурсів, що базуються на UA-net, було далеко не в нашу користь. Російськомовних сайтів нараховувалося 407, двомовних – 70, а україномовних – 23. Це лише 4,6%. Як свідчить «Телекритика» 8 квітня 2009 р., аудиторія Інтернету України в лютому 2009 року становила 7,09 млн. користувачів, дві третини яких молодші 35 років. Якщо в Україні україномовних сайтів нараховується 93(16,3%), то російськомовних – 477(83,7%). Це за умови, що двомовні сайти (нагадуємо: їх 70) одночасно зараховуються і до російськомовних, і до україномовних.

У цій же «Стратегії національної безпеки України», яка є, відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України», обов’язковою для виконання, визначені механізми реалізації державної політики національної безпеки, серед яких бачимо розробку та прийняття Національної стратегії формування інформаційного суспільства.

Давно назріла потреба в такому стратегічному погляді на формування державної інформаційної політики, бо не будемо ми серед розвинутих інформаційних суспільств, якщо не забезпечимо пріоритетний розвиток інформаційних ресурсів та інфраструктури, не впроваджуватимемо новітні інформаційні технології, не виробимо дієві механізми спротиву зовнішній ідеологічній і мовно-культурній експансії у сфері масових комунікацій. Не треба скидати із себе вини за те, що ми програємо інформаційну війну, яку послідовно веде з нами Росія, транслюючи різними засобами свою ідеологічну, духовну та культурну системи цінностей. Мета ж Росії одна: відновлення геополітичного впливу на пострадянському просторі, створення російської ідентичності на теренах суверенних держав, які з’явилися на території колишнього Радянського Союзу. І хоча останнім часом наростає в українському суспільстві тривога з приводу воєнної загрози з боку Росії, яка в особі її Президента має вже законне право без згоди Державної Думи направляти війська на захист своїх громадян на будь-яку територію планети, наш північний сусід буде продовжувати діяти «тихою сапою»: зміцнювати, посилювати свої позиції в сфері інформації, культури, освіти, науки і, особливо, російської мови. Це загальний стратегічний курс Російської Федерації, бо він зосереджений на тих сферах, де відтворюється, формується ідентичність, а головне, де найефективніше здійснюється гомогенізація мовного простору на основі російської мови. Саме тому мовна політика повинна розглядатися пріоритетною у гуманітарній сфері України. Українська мова як державна має бути основою самоідентифікації народу і держави, а отже, бути мовою офіційного спілкування на всій території країни. Ця позиція чітко визначена в «Стратегії національної безпеки України»:

«Мовна політика як одна із ключових складових державної гуманітарної політики повинна виходити з необхідності неухильного додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування української мови як державної та мови офіційного спілкування у всіх сферах суспільного життя на всій території України, а також вільного використання у всіх життєвих потребах громадян російської чи іншої рідної мови».

Та механізми реалізації державної політики, на жаль, чітко не визначені. Передусім тому, що до сих пір Верховна Рада не спромоглася ухвалити нового закону про мови, який би замінив давно застарілий і позбавлений механізмів реалізації задекларованих вимог «Закон про мови в Українській РСР» 1989 року. Відсутність повноцінного правового підґрунтя для захисту і забезпечення мовних прав усіх громадян надзвичайно ускладнює проведення системної і відповідальної державної мовної політики.

Що стосується сфери телерадіомовлення, то стаття 9 закону «Про телебачення і радіомовлення» від 1993 року зобов’язує телерадіокомпанії здійснювати трансляцію державною мовою, а в тих регіонах, де проживає значна кількість національних меншин, передачі можуть вестися національними мовами цих меншин. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення намагалася виконувати цю статтю закону шляхом надання нових ліцензій лише тим станціям, які будуть вести трансляцію лише українською мовою. Це стосувалося тих станцій, які здійснювали загальнонаціональну трансляцію, тоді як регіональним трансляторам, прийом яких поширювався на компактно населені групами меншин райони, дозволялося зменшити квоту на 50%. Але в країні, де закони не виконуються, часто ігноруються, тлумачаться в залежності від потреби влади, виявляється, можна відкласти виконання цього закону як мінімум на рік. А далі буде видно. І хоча в 2006 році були внесені поправки до закону «Про телебачення та радіомовлення», які, за словами тодішнього Голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Віталія Шевченка, додають «повноваження створювати регулятивні функції у сфері національних інтересів, розвитку інформаційного простору та захисту інформаційного суверенітету і, власне, інформаційної безпеки держави»13, мовна ситуація в медіа-просторі значимо не поліпшилася. І знову та ж сама проблема: протести різних осіб та різних організацій, зволікання з виконанням закону, відкладення його впровадження, довільне тлумачення окремих статей...

А що, здавалося б, тлумачити? Закон треба виконувати. А головне, контролювати його виконання. Внесені зміни до закону 1993 року справді спрямовані на захист українського інформаційного простору, про що і говориться в статті 4: «Держава проводить політику протекціонізму щодо розповсюдження програм і передач вітчизняного виробництва». Саме на підтримку вітчизняного виробника телерадіопродукції і спрямована стаття 9:

«1. У загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50 відсотків має становити національний аудіовізуальний продукт або музичні твори українських авторів чи виконавців».

Ключовим аспектом мовної та культурно-протекціоністської політики держави є стаття 10, в якій проголошується: «1. Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. 2. Мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території. 3. Якщо мова оригіналу (або дублювання) фільму та/чи іншої програми (передачі) не є українською, такі фільми та/чи програми (передачі) транслюються за умови звукового дублювання їх державною мовою. 4. Для загальнонаціонального мовлення частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою, має складати не менше 75 відсотків загального обсягу добового мовлення».

Здавалося б, виконуй Закон, тобто відслідковуй найдрібніші порушення з боку трансляційних компаній, нарощуй обсяг українських телевізійних і радіопрограм і забезпечуй поступовий перехід до виконання необхідних квот для української продукції і мови. Уже з жовтня 2006 року половина добового телеефіру повинна була транслюватися українською мовою, як і не менше 50 відсотків іншомовних програм мали б бути дубльовані українською мовою. А далі ці квоти зростатимуть. Із 1 грудня 2006 року добові квоти підвищені до 65 відсотків, а з лютого 2007 року – до 75 відсотків. Ці цифри не враховують титрування.

Треба сказати, що Національна рада з питань телебачення і радіомовлення за часи головування Віталія Шевченка багато зробила для того, щоб виконувалася стаття 8 закону «Про телебачення та радіомовлення» 1993 р., яка, повторюю, чітко визначає: «Держава проводить політику протекціонізму щодо розповсюдження програм і передач вітчизняного виробництва». Згадаймо ухвалені Верховною Радою 12 січня 2006 року поправки до «Закону про телебачення та радіомовлення», спрямовані на захист національних інтересів, а також підписані 14 липня і 21 липня 2006 року Нацрадою Меморандуми із загальнонаціональними теле- та радіокомпаніями. Зміни на краще є, бодай кількість україномовних програм збільшилася. Канали почали активніше витрачати гроші на власні телепроекти. Приємно вразив телеканал СТБ, який завойовує високі рейтинги і добрі гроші на рекламі завдяки власному, якісно виготовленому продукту. Передусім це проекти «Україна має талант!», «Танцюють всі», «Битва екстрасенсів», «Моя правда». З’явилися цікаві програми власного виробництва на столичному телеканалі «Сіті». Це – «Історії міста», «Гордість Сіті», «Весілля Сіті», «Веб Сіті» та ряд інших. Якісну документалістику подає «5 канал» та Інтер. Останній – іноді суперечливе, м’яко кажучи, дискусійне трактування окремих сторінок української історії. Надзвичайно привабливий, запитаний молоддю реалізовує «1 + 1» проект «Я люблю Україну!». Не можна не порадіти за спортивні проекти, що їх пропонує телеканал «Україна». Зріс відсоток українських музичних виконавців, до 75 відсотків україномовного продукту намагалися наростити загальнонаціональні телекомпанії. Але це не повинно нас втішати, бо важко відслідковується квотний режим у трансляціях державних регіональних і місцевих телерадіостанцій, особливо – в приватних станціях локального значення.

Взагалі, Державний комітет телебачення та радіомовлення України останнім часом почав активніше працювати над забезпеченням розвитку державного інформаційного ресурсу, захисту інформаційної безпеки, утвердженню національних інтересів в інформаційній сфері. Важливим стимулятором у цій роботі став Указ Президента України від 23 квітня 2008 р. № 377 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України». На виконання цих заходів розроблено проекти Концепції державної інформаційної політики, Концепції створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення, План Заходів щодо сприяння розвитку конкуренції та запобігання монополізму у сферах телекомунікацій, телебачення, радіомовлення і друкованих засобів масової інформації...

На розгляд парламенту вносяться проекти нових законів, подаються зміни до нині діючих, приймаються постанови Уряду, Президентом України підписуються нові й нові укази, затверджуються концепції, стратегії, плани, заходи, робляться кроки, аби не порушувалася цілісність єдиної системи управління державним сегментом національного інформаційного простору, а він вислизає з державних рук, звужується, як шагренева шкіра, і доводиться з гіркотою констатувати, що гуманітарний розвиток суспільства загальмований, бо багато в чому залежить від надійності захисту національного інформаційного простору. Якщо ми не маємо на сьогодні інформаційного суверенітету, то очевидно, що під загрозою перебуває державний суверенітет України. Якщо ми не здатні забезпечити інформаційно-психологічну безпеку своїх громадян, то як ми можемо формувати сучасну українську ідентичність, національну систему ціннісно-символічних орієнтирів і як ми будемо артикулювати загальносуспільні цінності. І голосні, патетично спрямовані в бік демократичного Заходу заяви про «розкошування» в Україні свободою слова, про наш цивілізований інформаційний розвиток та незалежний статус засобів масової інформації не здатні приховати інформаційної залежності України, а це є наслідком того, що «і державна влада України, і українська журналістика як соціокультурна система, по-перше, надзвичайно слабкі, по-друге, вкрай вразливі, по-третє, надто залежні та неавтономні, по-четверте, штучно розділені, по-п’яте, маргінальні, по-шосте, недержаво­творчі»14...

Недержавотворчий зміст і характер більшості засобів масової інформації, вважаю, є однією з головних проблем сучасної України, яка ніяк не може інтенсифікувати процеси формування та трансформації національної ідентичності в умовах державотворення і глобалізації. Хтось таки повинен проводити політику ідентифікації з українською національною спільнотою, а хто? Очевидно, що це має бути державна політика, а для цього необхідно мати відповідний інструментарій, засоби управління впливами і процесами, відповідні механізми впровадження «політики ідентичності».

«Політику ідентичності ми визначили як систему цілей та заходів, – стверджує Наталя Пелагеша, які здійснюються суб’єктом реалізації політики з метою створення таких умов, за яких особа ідентифікувала б себе з національною державою та (або) відповідним наддержавним утворенням»15.

І хай не поспішають заламувати від обурення руки ревні поборники свободи слова, мовляв, йде наступ на незалежний статус ЗМІ – ніхто не зазіхає на їхню свободу. Свобода висловлювань та інформації лежить в основі демократичного устрою, який базується на верховенстві права і поваги до прав людини. Так, свобода слова є однією з найважливіших інституційних гарантій демократії. Якщо ми зацікавлені, а ми зацікавлені! – в збереженні та розширенні демократичних свобод, нам необхідно зміцнювати нашу державу, а не спокійно спостерігати, як розхитують її правові основи. Ще Аристотель проголосив: «Там, де не правлять закони, там немає держави». Через дві тисячі років потому Гегель обґрунтував сенс держави як форми культурної організації, культурної цілісності правом, яке є її сутністю.

Держава як система перебуває у постійному процесі самоорганізації, самовдосконалення і її життєдіяльність залежить передусім від стану морального і духовного здоров’я суспільства. Той глибинний соціокультурний розкол українського суспільства, який так спекулятивно обігрують деякі українські політики, поглиблюється завдяки інформаційно-комунікативним потокам, що їх спрямовують на українську людину як «свої», так і «чужі» інспіратори конфліктності та розколу. Найчастіше це подається під соусом об’єктивності, констатації стану суспільства та без чіткого прояснення цивілізаційних орієнтирів. Більше того, активно пропагується гостра геополітична поляризація як політичних еліт, так і регіональних груп громадянства у визначенні, системи вартостей, яку слід було б покласти в основу загальнонаціонального пріоритету. Якщо ж ми хочемо, а я переконаний, переважна більшість національної політичної і інтелектуальної еліти цього прагне, досягти антропокультурної й соціокультурної консолідації українського суспільства, нам необхідно виробити спільну позицію і цілісну систему вартостей як сукупність національно-духовних ідей, вірувань, доктрин, уявлень, соціальних і громадянських інтересів, свобод, самовизначень.

Було б не справедливо не відзначити, що останнім часом, передусім завдяки зусиллям Президента України Віктора Ющенка, формується набір вартостей, в основі яких – національні базові цінності та загальнонаціональні пріоритети.

«Крок за кроком українське громадянство доходить порозуміння щодо цивілізаційних орієнтирів. Зокрема, більшість еліт і громадянських груп погоджується на тому, що ідея європейської України – загальнонаціональний пріоритет»16, – узагальнює Людмила Павлюк. Але така програма ще не однозначно сприймається в усіх регіонах України. Колективна пам’ять травмована і продовжує зазнавати відчутних ушкоджень внаслідок посилення, особливо в періоди виборчих компаній, деструктивних інформаційних потоків. Тому так важливо мати цілісний, єдиний, скоординований культурно-інформаційний простір, без якого немислиме досягнення консолідацій українського суспільства, громадянського єднання і злагоди, актуалізація загальнонаціональної ідеології суспільного розвитку.

Як можна сподіватися на динамічну трансформацію нашої країни, якщо ми не спромоглися сформувати нову суспільну солідарність! А модерна суспільна солідарність можлива лише на основі культури як системи ціннісних орієнтацій, «вирощених» на національно-духовному ґрунті та на вартостях, здатних єднати українське суспільство як політичну спільноту. І тут на передній план виходить, за визначенням А.Бергера, «політика ідентичності» – ця «всепереможна пристрасть, яка охоплює групи, заангажовані у певні ситуації, проблеми і потреби»17.

Політика ідентичності здійснюється завдяки цілеспрямованій культурній політиці за допомогою засобів масової інформації.

Отож, не будемо лише кивати на сусідів, мовляв, тільки вони винні, тільки вони засмічують наше інформаційне поле. Не слід скидати із себе вини за те, що ми так тривало програємо інформаційну війну18. Ми повинні в реальності, а не формально виписувати в законах, указах і постановах, запровадити державний протекціонізм національної інформаційної продукції – українського культурно-інформаційного продукту, який передбачатиме квотування частини кожного культурно-інформаційного продукту, визначення українського змісту у видавничій продукції, гарантування присутності чітко визначеної частини українського культурно-інформаційного продукту на радіо й телебаченні, в кіновиробництві та в ЗМІ. І суворо контролювати. Чи не доцільно було б накласти мораторій на оголошення нових конкурсів на канали і частоти мовлення, уважніше вивчивши міжнародний досвід і можливості запровадження аукціонів задля убезпечення від зловживання при визначенні переможців? Нам потрібен потужний моніторинговий центр, який би забезпечував повний контроль телерадіоефіру центральних каналів із щоденним наданням відкритої інформації щодо реальної реклами в ефірі, виконання інших умов ліцензій за всіма показниками.

Слід розробити заходи щодо виведення національного інформаційного простору зі сфери надмірного і безконтрольного впливу як російськомовної російської культури, так і англомовної культури, зокрема, припинити монополію російських суб’єктів на контроль інформаційного простору (радіо, телебачення, преса) України. Пора надати цілеспрямовану державну підтримку українській культурно-інформаційній продукції з тим, щоб вона стала конкурентноспроможною, прибутковою, ефективною.

Інформація має стати особливим українським продуктом, якому буде гарантована присутність на радіо й телебаченні. Національний культурно-інформаційний продукт повинен ефективно сприяти національній та культурній самоідентифікації. А це, в свою чергу, допоможе сформувати ідеологію єдиної української нації, побудованої на ідеї діалогу культур, конфесій, єдиної культурної та історичної спадщини, побудови соборної демократичної України. Чи це реально? Так! Адже Свобода не лише з острахом, але із очікуваним сподіванням зазирає в скриньку Пандори, бо знає, що там, на дні, є надія.

Примітки

1 Саїд Едвард. Культура й імперіялізм. – К. : Вид-во «Часопис “Критика”», 2007. – С. 407.

2 Цит. за: Саїд Едвард. Культура й імперіялізм. – С. 408.

3 Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного руху України за перебудову. – К., 2000. – С. 13.

4 Там же. – С. 100.

5 Там же. – С. 212.

6 Там же. – С. 212.

7 Там же. – С. 213.

8 Плаксюк Юрій. Рідне слово з чужого голосу. – Урядовий кур’єр, 13 лютого 2010 р.

9 Цит. за: Пелагеша Наталя. Україна у смислових війнах постмодерну: трансформація української національної ідентичності в умовах глобалізації. – К., 2008. – С. 184.

10 Там же. – С. 184.

11 Проблеми та перспективи співробітництва України та Росії. – Національна безпека та оборона. – 2006. – № 5. – С. 25.

12 Цит. за: Сватко Ярослав. Національна безпека України в умовах ведення інформаційних воєн. – «Універсум». – № 9–10, 2008. – С. 6.

13 Цит. за: Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 250.

14 Житарюк Мар’ян. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство. – Львів, 2008. – С. 245.

15 Пелагеша Наталя. Україна у смислових війнах постмодерну: трансформація української національної ідентичності в умовах глобалізації. – С. 223.

16 Павлюк Л. Риторика, ідеологія, персуазивна комунікація. – Львів : Вид-во «ПАІС», 2007. – С. 104.

17 Цит. за: Павлюк Л. Риторика, ідеологія, персуазивна комунікація. – С. 114.

18 Див.: Почепцов Г.Г. Информационные войны. Основы военно-коммуникативных исследований. – К. : Изд-во «АДЕФ-Украина», 1998; Романчук Олег. Війна, яку виграла Росія. – «Універсум», № 9–10, 2008; Панарин И.Н. Информационная война и Россия. – М., 2000 та ін.

Передрук з: http://www.universum.org.ua/journal/2010/zhul_3.htm

НАЦІОНАЛЬНІ ЗМІ У СТРУКТУРІ ГЛОБАЛЬНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ КАНАЛІВ: ОБ’ЄКТИВНІ І СУБ’ЄКТИВНІ ФАКТОРИ

М.Г.Житарюк, Львів,
д. н. із соціальних комунікацій, к. філол.. н., доцент кафедри зарубіжної преси та інформації ЛНУ ім. І.Франка

Сукупність інформації, поширюваної у світі з допомогою засобів масової комунікації, неможливо вирахувати з точністю до відсотка. Чому? З одного боку, практично відсутні спеціальні статистичні і соціологічні дослідження на фоні різнопрофільності і багатовимірності критеріїв оцінок (за кількістю повідомлень, слів, накладами, ефективність за впливом та індексом цитувань, географічно-демографічний принцип, нейтральність чи агресивність інформаційних каналів, інвестиційні та фінансові показники тощо), з іншого, - як враховувати часові корекції (щомиті багато чого змінюється, іноді кардинально)?..
Водночас врахування індексу іноземних посилань та міжнародної тематики в українській пресі останніх років дозволяє певним чином побачити ситуацію, візуалізувати її.
Інформація як індустрія (економічна й політична) у валовому вимірі домінує у США та країнах Західної Європи, до яких активно долучаються і східноєвропейські держави. На цивілізаційному (європейсько-азійському розламі) балансує Росія. У країнах Азії та Австралії разом з іншим світом (головно Африка, Південна Америка і Близький Схід) показники співставні з європейськими чи у США.
Оцінка ситуації за впливовістю, наполегливим і цинічним культивуванням цивілізаційних моделей, зовнішньоінтервенційною ефективністю, „вимальовує” іншу „четвірку”: США, Росія, Китай, Близький Схід. Тут ситуація теж нестабільна, міцному „покеру” загрожують кризові тенденції. Чому?
По-перше, Російська Федерація, оточена самоспровокованими політичними, економічними, інформаційними і навіть військовими конфліктами з найближчими сусідами, відчуваючи тенденції внутрішньої децентралізації, попри далеко не завжди чесні надзусилля – агресивну риторику й тактику шантажу та ультиматумів, таки втрачає позиції і невдовзі поступиться місцем Китаю.
По-друге, втрачають лідерство і Сполучені Штати Америки: більш ніж показові події квітня 2008 р., коли спершу на Бухарестському самміті НАТО позицію США щодо ПДЧ для України і Грузії зігнорували аж вісім європейських країн, серед них навіть щойно „вилуплені” члени Альянсу – угорці, а наступного дня лідер США Дж.Буш поїхав у Сочі шукати підтримки... у ВВП(утіна)?
По-третє, денаціоналізований Європейський Союз, попри декларації успіхів, поступово входить у глибоку лідерську і трансформаційну кризу (чимось нагадуючи Радянський Союз у 20-30-ті рр.), зумовлену культурними, релігійними, ресурсними, конституційними і навіть оборонними проблемами (показова нездатність виробити зрозумілої та сильної позиції з приводу, наприклад, інтервенції РФ та анексії територіальної цілісності Республіки Грузія у серпні 2008 р.). Уже зараз ЄС поділений на сфери впливу: хтось ближче до Росії, хтось – до США, одні підтримують ізраїльтян, інші – палестинців. І не обов’язково будь-яка підтримка мусить бути зафіксована дипломатичним протоколом: існує психологічна, неформальна підтримка, цінніша за формальну. Наприклад, жодні паперові гарантії „ядерних” країн (у Будапешті) не змушують червоніти одного з підписантів документа про територіальну безпеку України, коли він регулярно (устами найвищих посадовців – міністра закордонних справ, президента) висловлює територіальні претензії (у Криму, на Азовському морі, щодо цілої країни, яка „навіть не є державою”), обіцяє націлити на Київ ракети з ядерними боєголовками, можливо, української „гуманітарки”.
По-четверте, світ подвійних стандартів не минув у 30-ті рр. ХХ ст., коли організатора Геноциду (СРСР) приймали до Ліги Націй, не минув у 40-і, під час другої світової та коли горіло все живе в радіаційному полум’ї в японських Нагасакі та Хіросімі, навіть у ХХІ ст., коли Югославія, припускаємо, стала індульґенцією за „вільні руки” в Ічкерії, коли миролюбну Україну, яка, на вимогу „радників-експертів”, учетверо скоротила (фактично ліквідувала!) своє військо, добровільно позбулась ядерної зброї, стратегічних бомбардувальників, усупереч усім прогнозам – під час економічної стагнації початку 90-х рр. вижила фізично, економічно, культурно-соціально; 2004 р. переконливо показала свій енергетично-психологічний потенціал і принциповість, не проливши крові, ментально-цивілізаційно визначилась (молодь і освічені громадяни, нехай поки що бракує офіційних рішень) щодо майбутнього, отже, таку перспективну Україну так звані західні союзники відгороджують від ЄС колючими концтабірними дротами, а „брати-слов’яни” без оголошення провадять торговельну, енергетично-ресурсну, інформаційну, психологічну та інші війни.
Тому перед сучасною українською елітарною журналістикою (якої бракує) постають дуже складні завдання: а) своєчасно фахово осмислювати світові тенденції, процеси і явища; б) баченням інваріантності розвитку подій випереджати ці події на декілька кроків і навіть впливати на них; в) конструюючи світомоделі, піднімати освітній, гуманітарний, виховний, культурний, етичний рівень співгромадян – як звичайних читачів, так і держслужбовців найвищих рангів; г) виховувати в аудиторії почуття національної гідності, патріотизму, поваги до інших, цінності людського життя; ґ) прищеплювати співгромадянам імунітет від брехні, фальші, лицемірства.
Бачачи системні геополітичні кризи, постійні протистояння, примітивні варіанти їх вирішення (війни в Іраку, Афганістані, бомбардування Бєлґрада, незалежність Косово й ігнорування десятків мільйонів турецьких курдів, невизнання Геноциду проти українства, демонстрація „біцепсів” на острові Коса Тузла, на Кавказі, імпотентність Палестино-ізраїльського миротворства, тобто організована роздмухувана режисура: світ змілів, збіднів і отупів), безпретензійна людина здивується з пихатості й інтелектуальної убогості фінансових, політичних і воєнних розпорядників. Подивується, але не залишитися байдужою і бездіяльною. Тому зрозуміло, чому для розвинутого, багатого, байдужого і близького-далекого світу нова демократична Україна, з вільною, але ще часом аматорською, часом безвідповідальною журналістикою) – не стільки terra incognita чи tabula rasa, скільки „закрита зона” чи пост-Берлінська стіна.
За межами колючих дротів „цивілізованих” кордонів з ЄС навіть найкраща українська преса (здавалося б, найавторитетніша для нас) не становить особливого інтересу. Підґрунтя такого статус-кво має об’єктивні й суб’єктивні причини.
Об’єктивні фактори дистанціювання від українського інформаційного виробника (тобто демонстрації нерівноцінного, непаритетного ставлення до нього), з одного боку, та, з іншого, геополітичної та масовокультурної інтервенції ззовні в український інформаційний простір детерміновані непрофесійністю й безвідповідальністю українських політичних фігур та гілок влади у контексті розбудови автономних соціальних систем функціонування України як держави.
Назвемо головні з них:
а) внутрішньоукраїнська конфліктогенність (політична, культурна, історична, релігійна, цивілізаційна);
б) зовнішньополітична невизначеність України під кодовою назвою „багатовекторність”;
в) підміна системних реформ журналістики України політичними гаслами і грошово-дотаційними атракціями (зародково-спонтанний стан міжнародної журналістики, втрата авторитету ЗМІ в українському суспільстві, відсутність рівних конкурентних умов учасників медіа-ринку, незрілі законопроекти з роздержавлення ЗМІ, псевдоспроби створити громадське мовлення, ганебний закон №540/97-ВР [1], що свого часу розділив журналістів на різні касти);
г) беззахисність національного інформаційного простору України, тобто відсутність реальної системи інформаційно-дезінформаційних противаг;
ґ) низька ефективність (дієвість) українських ЗМІ;
д) низька професійна культура (брак послідовності, принциповості та відповідальності медіаторів перед суспільством).
Суб’єктивних факторів теж чимало:
а) закритість світу (особливо Західної Європи) щодо партнерських новацій;
б) патологічна недовіра до молодих держав;
в) домінування зовнішньополітичної кон’юнктури в політичних, оборонних і ресурсних питаннях;
г) традиційне нехтування інтересів інших: небажання корелювати пост-жандармську систему противаг і тимчасово вигідних дисбалансів;
ґ) стратегічні прорахунки (геополітичні, ментально-ціннісні, соціокультурні, психологічні) в контексті майбутньої світобудови;
д) криза світогляду (ліберальні і споживацькі цінності, простіше кажучи – вигода, важливіші за Правду, Мораль, Порядність).
У цих умовах національні українські ЗМІ у структурі глобальних інформаційних каналів виконують переважно не системоформуючу і не системотворчу функцію, навіть в умовах однієї держави, а здебільша соціоруйнівну роль озвучувача чужих ідей та думок.


1. Закон України „Про державну підтримку преси засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” №540/97-ВР від 23.09.1997 р. // Засоби масової інформації. Українське законодавство. – К., 1999. – С.179-193.